Статьи:

Откуда берётся блядство и от чего его так до фига? Внимание! Я утверждаю, что блядство не является блядством в его привычном традиционном понимании. Оно – даже не идеологическая диверсия, хотя воспринимается именно как таковая.
Начнём вроде бы издалека. Вот, обратите внимание на то, как знания пакуются (store) и развёртываются (deploy) в бывшем СССР (и до сих пор, отчасти, в России), и в США.
В СССР каждому долбоёбу академическая скамья вбивала солидный теоретический фундамент, обеспечивающий независимый и широкий взгляд на мир, на собственную индустрию и связь с соседними. Советское образование позволяло инженеру самому прочитать и освоить практически любую технологию. Писков и изысков не давали, для этого надо было читать периодику и вникать самому. Но давали главное и самое ценное – фундамент: дифуры, сопромат, физика твёрдого тела и прочие дела. Посади инженера в отдел, дай ему время, он разберётся и всё сделает…
А как это всё ценилось? 130 ёбаных рублей в месяц. И звонок из цеха полупьяного работяги: «Инженер, я с такими допусками деталь точить не могу, иди в цех, разбирайся».
То есть ценнейшие кадры клепали в таком количестве, что их рыночная стоимость была практически нулевая. Да и рынка-то не было.
В мединституте готовили врача широкого профиля. Чтобы он умел с термометром и глазной пипеткой вылечить рак лёгкого в импровизированной перевязочной, переоборудованной из курятника. И посылали таких врачей во врачебные бригады скорой помощи.
Бабам вдалбливали семейные ценности, вколачивали в сознание, что незамужняя и не родившая баба – это позор деревни и посёлка. Что курящая баба или не умеющая стирать, готовить и вышивать крестиком – это блядь, которую никто замуж не возьмёт. И бабы эти стерегли заветное, и для них была крамольной мысль о том, что это заветное можно показывать за деньги, крутя пиздой у столба в стриптиз-баре или сдавая оную клиенту на ночь.
А вспомним-ка: за что дралась в семидесятых молодёжь на танцах? За авторитет. За то чтобы все шептались вокруг: «Это Вован с элеватора, боец мля». Иногда могли на танцах и подрезать, но чаще просто били в ебало и пускали вноговую. И не было такого понятия, что можно биться за деньги, за контроль над финансовыми потоками и использовать не кулаки и дубьё, а огнестрел. В том обществе деньги не были всеобщей целью, потому даже кулаки использовались не для наживы, а для авторитета.
Вот такие ценнейшие вещи являла нам бывшая наша Родина, цену которой никто не знал и не понимал. В виду отсутствия рыночной экономики и рыночного менталитета, не было типичного для неё механизма генерации ценностей.
А теперь посмотрим, для сравнения, на методы упаковки и развёртывания знаний в рыночном капиталистическом обществе.
Итак, производство. По-настоящему хорошо образованных инженеров мало, они – штучный товар. Они высокооплачиваемые, и работают в самых крутых фирмах, генерируя новые идеи. На конвейерах же стоят самые примитивные инженеры-роботы, которые имеют самый убогий теоретический багаж, а то и вовсе без оного. Этих инженеров надрачивают на конкретный набор технологий, и они просто нажимают на кнопки, как павловские собаки, не понимая начинки.
Такого инженера нанимают с расчётом, чтобы он знал именно ту технологию, под которую его берут. То, что инженер может сам в чём-то разобраться или что-то выучить, никому не приходит в голову. Единственный способ для него выучить новую технологию – заплатить много денег за курсы и получить сертификат.
Скорой помощи в США нет. На вызовы 911 выезжает бригада спасателей-пожарных, обученных диагностировать основные неотложные состояния и оказывать помощь в элементарном объёме. Врач – это бог. Больной видит его не более пяти минут. Анамнеза в США не собирают, преемственность в ведении больного отсутствует. Все это компенсируется чрезвычайно агрессивными методами обследования больного, с использованием огромного количества медицинской техники. Чтобы побеседовать со знающим врачом, в Америке нужно заплатить тысячи долларов. А так – больной это болванка на конвейере. Никто им индивидуально не занимается, всё по стандартным схемам. Вся диагностика и лечение как по маршрутным картам или, более точно, экспертным системам: если «то», значит – так, а если иначе – тогда вот так вот.
Я рассказываю об этом для того, чтобы проиллюстрировать истину: знание и образование в капиталистическом обществе удерживаются элитой и не распространяются вниз. Распространяются только инструкции для обезьян (техников, технологов, парамедиков и прочих), чтобы эти обезьяны обслуживали разработанные носителями знания технологические процессы, не понимая их теоретических основ и сути. И организационная оснастка, сопровождающая технологии, заточена под этих низкооплачиваемых обезьян.
Образование и знания – это единственный способ обеспечить себя. Они дороги и недоступны. Их ценность никогда не афишируется, а напротив всячески дискредитируется и маскируется культом доллара. Но без них в капиталистическом обществе обезьяне платят ровно столько, чтобы она не начала кусаться и не бросила работу на полдороги. Вот поэтому в таком обществе взламываются психологические механизмы, стерегущие заветное, и люди начинают продавать последнее.
Что является у женщины последним? Последним как раз и является то, что было заветным. Капиталистическое общество подталкивает человека к выводу, что святого ничего нет в человеческой жизни. Всё может быть продано. Всё должно быть продано по максимальной цене!
Но простая пизда бывшей девственницы, пустившейся во все тяжкие, чтобы отвертеться от обезьяннего конвейера, не может быть продана задорого. Её надо подсластить, поперчить кайенским перцем, подрисовать ей золотую каёмочку и научить правильно закручиваться вокруг проституточного столба. Для этого есть телевизор, шоу, журналы и целая сеть всего того, что зарабатывает деньги на распалённых желаниях и продаёт обезьянние инструкции на тему: как распалить ёбаря посильнее чтобы продать ему пизду подороже. Это тоже отдельная индустрия, которая наживается на том, что общество на законных основаниях превратило заветное в продажное (при этом приличия соблюдены, и официально – проституция вне закона). То есть, как всегда, страдает маленький человек: несчастная проститутка, которая сосёт хуи водителям на обочине дороги за пять баксов, отправляется в тюрьму, а участницы откровенных шоу, которое не сосут, а просто крутят слегка прикрытой пиздой на экране (и официально считаются певицами), получают миллионы баксов.
У писателей типа Тополя своей пизды нет, но они умеют оную нарисовать и продать за хорошие деньги. Народ хавает и платит. Всё в рамках закона. А мораль? Мораль в капиталистическом обществе такая: если ты сделал хорошие бабки и не нарушил при этом закон, то ты победитель. Остальное – не рассматривается.
В России люди сейчас только начинают жить в том обществе где продаётся всё, поэтому молодое поколение несколько увлеклось, торгуя тем товаром который не надо самому производить, с которыми ты уже родился… Большинство российской молодёжи уже воспитано в духе: всё, что у тебя есть – это товар. Всё. Исключений нет.
Меня не оставляет ощущение, что сейчас происходит глобальный поворот во всём мире: от протестантской этики, на которой был создан и расцвёл капитализм, – к полной аморальности, к переперчённому гедонизму и потребительству, к обострённому тщеславию и полной потере чувства реальности при полном непонимании опасности происходящего. Как только произойдёт полная смена морали Макса Вебера на мораль эффективных менеджеров, устроивших «мировой финансовый кризис», наступит глобальный пиздец. Он неизбежен.

2009-12-01 10:32:51
Мозгометис
Почему остеология а не анатомия блядства например. А проблема верно поднята, блядей всё больше, стыдно за наших женщин, дающих каким нибудь туркам за купальник или за просто так всем подряд.

2009-12-13 04:56:40
Красно-коричневый DG1989@rambler.ru
Мда, бля.. В тему статья.

2009-12-26 17:06:39
Том
Есть нормальные девченки,а есть латентные бляди.Причина блядства не в социуме и мироустройстве или общественном строе,а в башке или ,если хотите, в душе.Если она допускает гдето в подсознании хоть полпроцента реализовать себя как блядь,то она уже является блядью(латентной).Та же хуйня и с врачами и инженерами--если ты ВРАЧ,то ты ВРАЧ везде и всегда--и когда срешь,и когда на бабе лежишь.врач уже на белый свет вылазит латентным ВРАЧОМ,у него предрасположенность к этому уже на стадии зиготы,как впрочем и у бляди.Короче,о чем я--все люди делятся на Людей и отбросы,которые не имеют права жить.Если бы вы были БОЛЬШЕВИКАМИ а не большевиками,то не кропали бы муть разную,а сокращали поголовье разных латентных.

2009-12-26 18:15:39
серж serj.vorontzoff@yandex.ru
В этой статье делается попытка увязать общественный строй и присущее ему образование с чертой человеческого характера - блядства. Но сразу надо оговорить, что сия черта это некая индивидуальная составляющая личности и связывать ее с общественным строем можно только тем боком, что в одних случаях блядство остается латентным, а в других(как сейчас у нас) все напоказ.Ведь не секрет, что блядство было и в СОВЕТСКИЕ времена, только его воспринимали иначе.А вот по поводу образования абсолютно согласен. Если четно то я полагаю, что болоская система готовит недоразвитых спецов с однобоким и урезанным сознанием. А советская модель была гораздо эффективней.

2010-01-07 17:29:02
banchik banchik@mail.ru
Статья отличная!!!! Знание и образование в капиталистическом обществе удерживаются элитой и не распространяются вниз. Распространяются только инструкции для обезьян чтобы эти обезьяны обслуживали разработанные носителями знания технологические процессы, не понимая их теоретических основ и сути. Этим всё сказано в этой статье. В эрэфии покрыли платные доступные вузы. В оставшихся подняли цены, на бюджетные места очередь, дебильные экзамены или плати взятки. Получить юридическое образование проблема. Юридическое образование является основой понимания происходящих в обществе процессов. Обратите внимание, как высмеивались платные вузы в СМИ год назад.

2010-04-29 17:51:57
eansy eansy@nbp-info.com
Щодо вживаної в розвідці термінології. Усі "правила пристойности" безодносно від реліґійної належности мають значення лише за неусвідомлення своєї смертности. Якщо смерть стає невідворотньою, ці умовності втрачають будь-який сенс і розглядаються лише з точки зору функціональної доцільности (забезпечення невтручання до сфери прав а свобід інших особистостей). Вряди-ж-годи зустріваний матюк, обрамлений у добірну літературну мову, зачина вигравати мов опрацьований ювеліром діямант у коштовній речі, за рахунок ґрадієнту невідповідности стилів уповні проявляючи свою красу й досягаючи максимально ефективної дії на читача. Подумайте самі над цим.

Як відомо, фенотип організму визначено двома чинниками: генетичною (спадковою) інформацією та зовнішніми умовами, за яких цей організм формується. Сукупність організмів, популяції, ценози, проявляючи групову та одноосібну дію, так само чинять узаємовплив на середовище проживання. Тобто, жива матерія виявляється невіддільною від еко(біо)топу, вони становлять єдине ціле, бо в них буде спільна історія генези (розвою). Людина, під упливом певних обставин створивши місто як середовище ІСНУВАННЯ, з часом почала губити зв’язки з середовищем свого ФОРМУВАННЯ, набуваючи нових зв’язків з містом. Міста спочатку не мали ознак природнього біотопу, бо через свою малокомпонетність (люде+виключно наслідки людської діяльности) були вкрай нестійкими утвореннями. З часом у нових умовах сформувалися нові популяції людей, які було ув’язано з містами як екотопами, та й міста зазнали змін, зовнішньо наблизившись до своїх природніх еквівалентів (одповідників). Та тільки ЗОВНІШНЬО. Нові покоління мешканців міст, формуючися в олігокомпонентнім (малоскладовім) середовищі, не мали ознак природнього способу життя, та як наслідок – природнього мислення та природньої поведінки. Такої самої антиприродньости набув і спосіб людської організації – тиранії, військові демократиї, ріжноманітні диктатури викарбовано в усесвітній хроніці кривавими літерами. Та природа бере своє, і природній перебіг соціяльних процесів поступово скеровує/долуча все більше люду. Наразі ми стали свідками важкого процесу становлення природніх, СТАЛИХ спільнот, панівною/питомою ознакою яких маємо цілковиту, нічим не обмежену свободу дій особистости, що при цім не перешкоджа вияву аналогійної самореалізації інших особистостей. "Свободи ніколи не бува забагато" – кожен робить що хоче, і при цім не зазіха на свободи й такі самі інтереси інших людей. Завважте: природніми потребами детермінується саме СВОБОДА, проте не право, як вторинний продукт свободи діяння; за сталої спільноти глибина взаємодії між суб’єктами права визначається довільно, за їхніми потребами, тобто ПРАВО становить суто індивідуальну категорію.
Природнім спільнотам ходить легко й невимушено підтримувати екологійність свого буття, бо вони становлять частину екології тої землі, де мешкають, формують єдину систему антропоценози-біогеоценози, жиють за законом природнього поступу й еволюції (саме пошук рівноваги, гомеостази править за рушійну спонуку еволюції живого й усього світового перебігу), бо цей закон закріплено в цих спільнотах генетично, і відповідно до цього формуються потреби членів спільноти та гармонійна взаємодія між собою й із довкіллям. Природа й людина за такого стану речей становлять одне ціле.
Поняття ДОВКІЛЛЯ задля формованої в нім особистости обсягує природнє середовище, живе та косне, + культурно-гісторичне оточення + перебування людини в соціюмі + нещодавно з’явлений новий чинник, техносферу (дехто наразі виділя окремою складовою ще й ІНФОСФЕРУ). У країнах, де над формуванням індивіда існує мінімальне тяжіння культурно-гісторичного чинника, де в населених пунктах якомога менше збереглося тягле з попередніх часів архітектурне середовище, де населення погано запізнано зі своєю гісторією та виявля байдужість до національної ідентичности (де мова не має складної парадигми перфектних часів дієслова), місце цього чинника заступа природній, тому ці етноси мають шанс першими перейти до сталої спільноти. Там, де перехід до сталої спільноти ЩЕ не розпочався, він уже й НЕ завершиться. Наразі жадна спільнота не має достоту волі – світовий ґльобалізм зробив свою чорну справу.
Задля спрощення надалі називатимемо ІДЕЯЛЬНУ (на кшталт поняттю ІДЕЯЛЬНОГО ҐАЗУ в фізиці) сталу спільноту в людських популяціях ГРОМАДОЮ, на противагу СУСПІЛЬСТВУ – несталій спільноті та спільноті в невільних популяціях.
Отже, повна свобода особистости обсягує й свободу вибору, у т. ч. обирати інших особистостей задля взаємодії з метою досягнення чи повнішої реалізації власних інтересів – спілкування, гуртування, сексуальних партнерів тощо. Прийнятніші до міжособистісних зносин індивіди отримують повнішу реалізацію власних інтересів а, слідом, стають успішнішими в тій або іншій царині життя. Успішніший суб’єкт має переваги над менш успішним залишити свої особисті якості (генетика + соціогенетика) на спадок майбутнім поколінням, це ні в кого не виклика сумнівів, бо потвердження цьому постійно подибуємо протягом нашого життя. Протягом природнього перебігу еволюції в людей серед сталих спільнот найпевніше випрацьовано механізми спряженої реалізації ознак особистої успішности. Тобто, успішні люде мають успішність в усих обширах самореалізації, бо спостерігаємо, що приємніші в спілкуванні особистості мають і більшу реалізованість, і сексуальну розкутість і, як би так висловитися, "щасність", хоча можна допевне сперечатися що до прийнятности застосування побутового поняття "щастя" задля опису відповідної категорії в цій розвідці. З майже 100-% ймовірністю можна припустити, що реалізація можливостей до розмноження вірогідніша за умови об’єднаного вспадкування позитивних ознак, позаяк це становить умову поступу в жорсткій боротьбі виду за виживання: внутрішньовидова конкуренція вибраковує менш успішних індивідів, сприяючі уздоровленню популяції, дужчанню опору виду. На приклад: масивніші самці морського лева в двобої за самицю мають перевагу над ґрацильнішими представниками свого виду, і масивність як ознака переваги перебрала на себе властивість домінантности задля цього виду; тепер самцям зовсим не обов’язково ставати до герцю за вподобану морську левицю, достатньо підвестися на задніх ластах, демонструючи велич статури, і самиця обере гідного батька своїм левенятам, а присоромлений невдаха йде шукати менш плодючу наречену (плодючість як ознака сексуальної привабности в очах партнера задля морських левів має свої зовнішні вияви: обриси тіла, лойові відклади тощо; чим плодючішою буде лінія, тим більше існує шансів її ознакам закріпитися в популяції, витіснивши рецесійні гени). У масивніших морських левів більші не тільки гареми, а й довші та міцніші ікла, блискучіший а здоровіший, незважаючи на численні шрами, покрив тіла, краща реакція.
Поняття спряжености та зчеплености вспадкування не мають тотожньости: задля повноти дії еволюції спряженість править за необхідну передумову багатовекторності можливих шляхів розвою, що зумовлюється дискретністю вспадкування ознак (бо ж раптом, одного чудового моменту задля виживання чи розквіту популяції виявиться вкрай важливою якась ознака, проте вона вспадковується лише зчеплено разом з іншими ознаками, серед яких може виявитися небажана за цього моменту, що перекреслить усі шляхи популяції на подальшу участь у світовім процесі). Зчеплені ознаки формуються під орудою одного гену, або ж гени, що кодують зчеплені ознаки, становлять єдиний послідовний ланець. Спряжені ознаки кодуються кількома ріжними генами, одні з яких за поєднання з другими беруть участь у формування певних домінантних, панівних ознак у фенотипі; в поєднанні ж із іншими генами в однім а тім самім стані вони можуть формувати й рецесійні, пригнічувані ознаки. Тобто, задля спряженого успадкування ознак стає необхідною, але не достатньою наявність групи генів з односною свободою рекомбінації в формуванні ознак. М’яке пряме волосся в чоловіків спряжено з геном, що кодує ранню (альопецію), хоча ці ознаки зумовлено реалізацією в фенотипі дії ріжних генів. Спряжена ознака проявляється за поєднання дії кількох генів з тої групи. Зчепленість а спряженість стали механізмами успадкування, що виробилися протягом еволюції в живій, проте спочатку в неживій природі з метою якнайлегшої, якнайповнішої та якнайекономнішої передачі домінантної та, рівно, рецесійної спадкової інформації.
Людина виявилася єдиною істотою, що усвідомлює свою потребу в спільноті: задля мурах чи, скажімо, ґорил потяг до реалізації тої потреби не має усвідомлення. До свідомо суспільних істот, з великою пересторогою, можна ще записати й дельфінів; примітно, що окрім них а людей до сексуальних утіх виключно задля отримання власного задоволення свідомо не вдається жадна з істот, у решти тварин це лише вияв інстинкту. Одтак, лише в людини домінантні ознаки набули соціяльного забарвлення. Оскільки розмноження людини детермінується домінантними ознаками сексуального штибу, кістяком задля успадкування позитивних ознак за природнього перебігу процесів має бути сексуальна привабність в очах протилежної стати (оскільки панівну характеристику природніх спільнот, як уже зазначалося вище, становить повна свобода вибору, у т. ч. свобода вибору сексуальних партнерів), до якої долучаються інші домінантні ознаки, утворюючі спряжені кластери (невимушеність у спілкуванні, товариськість, життєрадісність тощо). У несталих, неприродніх спільнотах цього не відбувається, і тому людство мусіть повільно деґрадувати, що позначається з плином природніх процесів і на генетичнім рівні. Разом з тим, спільноти, що раніше повернулися до своїх природніх витоків (Західній Світ з його деетатитизацією та вивільненням особистости), мають переваги над спільнотами, що несуть генетичний тягар неприрородньости (несвободи; азійські країни). Деякі з цих спільнот уже ніколи не стануть природніми: в них особиста несвобода, підкорення інтересів суспільним (а СУСПІЛЬСТВО в розвідці ототожнюється зі збоченою спільнотою), нівелювання власного "Я" й власного вибору відбилося вже на генетичнім рівні, позаяк гісторія їх неприроднього розвою, і власне ГІСТОРІЯ, починається значно раніше за европейську (варто пригадати, що деякі міста в азійських країнах тривко існують протягом багатьох тисячоліть, такі ж традиції має життєвий уклад; феодалізм же в західнім світі нараховує заледве кільканадцять десятиліть), і задавнений неприродній спосіб життя, на відміну від европейської цивілізації, уже всталився генетично ("наварили гарбуза, що й залупа не вгруза"). Ці спільноти приречено на витіснення єдиним еволюційним процесом, який завжди діє одночасно на кількох "фронтах":
- за рахунок конкуренції з природнішими спільнотами, які вчасно отямилися за крок од прірви
- шляхом самознищення ("зло пожира саме себе").
Пригадаймо, що з сучасної еволюційоної точки зору популяція розглядається як квазідискретна рідина – така ж плинна й мінлива. Ролю молекуль одіграють тут особини – від їх узаємодії ("зіткнень") й залежать властивості рідини-популяції. Якщо "молекулі" стримуються, не вповні вільні свого руху (густа рідина), популяція губить здатність до швидкої мінливости як питомої запоруки еволюційного процесу. Косна популяція (традиційні суспільства) може вбратися в тісні шати світового проґресу, та ніколи не змінить своєї сутности, бо це її база: підґрунтя, кістяк а цементовий розчин водночас, похитнувши який вона розвалиться вщент, мов велет на глиняних ногах.
Приклад: чим монґолоїдніший етнос, тим міцніше сексуальний потяг спряжено зі стражданням і завданням страждань ("Ой ти, Галю, Галю молодая – підеш, Галю, з нами, з нами – москалями"... ...Почепили Галю за манду на палю, назбирали хмизу, поскладали знизу: "Ой ти, Галю, Галю молодая – гори, гори ясно, аби не погасла!"). Японська культура має всим відому особливість: поряд з прагненням до "мальовничости" естетизується насильство та жорстокість, бо жорстокість уже стала невіддільною від найбажанішого – сексуальности (поезія, як відомо, має головно сексуальне джерело). Жінка не в’явля сексуального задоволення без мазохізму, і чоловіки, завдаючи комусь страждання, одчувають статеве збудження ("боляче, що аж приємно"). І навпаки, чим дужче буде збудженим індивід, тим дужчим проявляється в нього потяг до завдання страждань чи мазохізму, самоколіцтва (включно до самогубства, згадаймо азійських "ґотичних лоліт" і рух емо, що походить звідти ж). Тою ж згубною тенденцією просякається й їхнє СУСПІЛЬНЕ (не громадське) життя, ґрунтоване на жорстокості, деспотії та впокоренні (монґольські завоювання, "хинянські тортури"). Варто зазначити, що в спільнотах, які набувають ознак сталости, цей спряжений кластер "секс-насильство/страждання" потроху зника, й "азійські" молодіжні течії не набули високої популярности, бо не мають унутрішньої потреби, зумовленої підтримкою на генетичнім рівні, на відміну від, скажімо, Росиї, Східньої Европи, ЗША, які мають зависокий одсоток поширення генів, що несуть монґолоїдні ознаки. Монґолоїдні спільноти й зараз уже несвідомо відчувають свою приреченість. За приклад можуть правити японські футуристичні твори, фантастичні фільми, де змальовується повне руйнування чи знищення рідної країни природніми стихіями чи велетенськими істотами. Цікаво, що мистці ЗША та інших "трохи монґолоїдних" країн в аналогійних творах ніколи не віддають свою батьківщину на остаточну поталу фантазії: врешті-решт, ціною неймовірних зусиль ДОБРО відвойовує втрачені позиції й перемага. Можливо, тут простежується несвідомий потяг до очищення, КАТАРСИ нації від монґолоїдного первню, що чужий а неприродній, антаґоністичний (протиставний) у своїх фенотипових проявах европеоїдному. Коли ж азійські раси під кінець свого існування усвідомлять фатальність власної природи, не вповні, бо їм завадить ця ж їхня згубна природа, вони неодмінно спрямують генетично притаманну, "природню" задля них жорстокість й аґресію на знищення тих спільнот, що навернулися на шлях істинний. Це становить прояв внутрішньовидової боротьби популяцій, одна з яких дуже постаріла й прийшла до глухого кута, інша ж поволі випростовується з лабетів протиприроднього мороку.
Може видатись на перший погляд парадоксальність вищенаведеного абзацу, аж до цілковитої абсурдности. "Всим-бо ж відомо: східні народи всю свою філософію вибудовують на повазі до тварин, рослин а навіть каміння". Насправді, західній люд має хибне розуміння глибинних мотивацій азіятів: якщо бракне порозуміння з природою, лишається її вічно задобрювати, зробивши об’єктом реліґійного поклоніння. Шанобливе ставлення до живої природи та довкілля в цілім у цих народів зумовлено пристосуванством до цього світу, таким собі штибом розвиненої впродовж віків мімікрії, боязкістю прогнівити природні пóри, що викликано глибинною невідповідністю генетики вищеоглянутих спільнот законові природнього розвою: якби було інакше, світовий процес давно б скерував еволюцію азійських народів, або знищив би їх. Західні ж етноси не потребували ніякої подібної "мімікрії", бо їхня начебто значна віддаленість од природнього перебігу має ілюзійність: споживацьке ставлення до довкілля виявляється цілком у дусі всих популяцій живого світу, які розвиваються без огляду на інші; це навіть становить запоруку еволюційного перебігу, бо змушує інші види постійно змагатися за право на існування та місце під сонцем, одтепер з таким потужнім еволюційним чинником як людина. Прикладів на потвердження цих слів маса: лісові пожежі на підні Австралії та Каліфорнії вщент знищують трав’яний покрив на тисячі кілометрів, та саме ці пожежі пітримують існування своєрідних біоценозів чагарників і сухих лісів, без цих начебто стихійних лих ці ценози не змогли б оновлюватися та розвиватися, бо саме така взаємодія живої й неживої стихій складалася впродовж міліонів років; періодичні виверження вульканів на Гаваях сформували особливі види рослин, які розвиваються лише на субстраті з молодої лави та свіжого попелу. Можете заперечити: "це все природній процес, але людство з його техногенною цивілізацію й тотальним забрудненням довкілля стало вже чимось новим"... Стривайте. Коли з’явилися фотосинтетичні організми, це було теж до часу нове й "неприроднє", та вони поклали край безроздільному владарюванню анаеробів, остаточно "зіпсувавши" атмосферу "жахливим забруднювачем" – киснем!, який знищив (окиснив) тендінтні оболонки перших суходільних безкисневих організмів, натомість давши початок бурхливому розвоєві еволюції аеробів, яка на той час ледь животіла, бо ценози не мінялися протягом біліонів років. Тварини та рослини, що першими вийшли на суходіл, так "забруднювали" все довкола відходами своєї життєдіяльности, що під упливом органічних кислин руйнувалася материнська порода, утворюючи ще один "новий, до того небачений забруднювач" – родючий ґрунт. Про спричинені тою "екологійною катастрофою" наслідки задля розвою всього живого можна й не писати. І що в тім неприроднього, коли за кілька тисячів років довкола незліченних смітників, що лишила по собі людина, оселяться геть нові види живого, потроху розкладаючи непотріб задля людей і джерело енергії задля новітніх ценозів. Ґрінпісівці та решта псевдоекологів надто часто протиставляють людину всьому іншому світові, забуваючи, що людство становить частину живої природи та її стовідстокове дітище, можливо, не завжди слухняне. Та тверда материнська долоня еволюційного процесу з часом неодмінно наверне розвій людського виду на битий шлях решти живого світу. Людство як потужній еволюційний чинник з’явилося на обрії світового процесу зовсим недавно, і решта складових цього перебігу просто не встигають притертися з новим сусідом. Єдине, чим можу потішити "ревних захисників довкілля", то це констатацією надто швидкої зміни способу життя людини в порівнянні з неквапним плином розвою довколишньої природи, і поки людина набуде співгармонійности з рештою живого світу, екосистеми плянети суттєво порідшають, хоча це траплялося протягом гісторії Землі не раз: навіть одночасний вибух усього термоядерного арсеналу людства, що спричинить ґльобальний зсув тектонічних плит а зміни обрисів земель, за своїми наслідками задля всього живого не може бути співмірним з катастрофами минулих геологійних епох, коли всі обшири земної кулі вкривалися потужнім крижаним панциром на багато років, знищуючи майже 100% наземної фльори та фавни. Видається цілком слушним прислів’я: "все, що не відбувається, усе йде на краще" – природнім добором надається шанс саме тим ознакам, які виявляються справді необхідними задля виживання популяції за умов заданої реальности. Саме тому генетичний тягар формується лише з до певного часу невтральних, але не неґаційних ознак, що чекають на свій подіюм або ешафот за нових обставин життя популяції. Монґолоїдні етноси протягом тривалого часу не вільні були обирати статевих партнерів за злюбом, отже, природній добір не міг уповні виявлятися, і разом з зовнішньою непривабністю носія його хромосоми з часом нагромаджували спадкові ґанджі минулих поколінь. Вельми примітно, що представники таких етносів, як халха-монґоли, буряти тощо вважають за значно сексуально привабніших од співплемінників саме представників европеоїдної раси, і при нечастій нагоді беруть за дружину европейку, яка не могла знайти собі пари серед своїх через недостатню сексуальну привабність чи з меркантильних спонук, або (особи жіночої стати) намагаються злягтися з европейцем, "аби діте були гарними" ("жінка чукчі" й "геолог").
З огляду на це, перестороги щодо кровозмішування европеоїдів з монґолоїдами, що лунають з вуст багатьох науковців а діячів Західнього Світу, уповні виправдано, на відміну від тотожніх ситуацій з представниками неґроїдної раси, позаяк неповноцінний генетичний спадок & антаґоністична европейцеві, і взагалі, неприродня людині соціокультурна інформація синергують (підсилюють одне одного), адже їх породжено за багатовікової гісторичної симбіози (співжиття). Саме тому азійські спільноти, аби уникнути контактів з Заходом, самоізолюються. Згайдайте, як це було з хинянами чи японцями на межі діб середньовіччя та Нового часу.
Хибно вважати, що спільнота Західнього Світу стає вільною тільки зараз, і до сьогодні блукала пітьмою несвободи разом з іншими популяціями людей. Хибно вважати навіть, що вільна спільнота притаманна лише західній цивілізації. Підмурівки спільнот неґроїдно-австралоїдних рас іще природніші, бо не зашорені розвоєм цивілазції; а от спільноти монґолоїдних рас тотально не здатні до самоочищення. Західньому світові, та ще більше африканським й австралійським племенам, протягом гісторії було притаманно потяг до свободи; часом він згасав і ледь жеврів, часом розгорявся всеохопними пожежами культурних а соціяльних революцій. У новітній час під упливом розвою природничої науки відбувається процес самоусвідомлення спільнотою своєї природньости та, як наслідок, ПОВНЕ звільнення особистости. Західній світ ніколи остаточно не втрачав своїх "природніх коренів", а примітивні спільноти Африки й Австралії ніколи й не полишали їх (свідченням одходу від сталого розвою слугує виникнення марновірства як зародкової форми реліґійного світосприйняття).
Страх окремих европеоїдів перед "навалою чорних" виявляється величезною дурістю: в бідних неґроїдів розпочалися процеси депопуляції, їм і в Африці наразі жити непереливки. От з боку азійців існує більш ніж реальна загроза. У світі все більшає метисів, мулатів і креолів, але де Ви бачили нащадків европеоїда з хинянами, корейцями чи в’єтнамцями, наймонґолоїднішими націями, хоча шлюби між ними виявляються не такими вже й рідкісними? Практично всі подібні вагітності скінчуються викиднем, і дуже рідко покручі доживають до повноліття, вони навіть назви не мають (це як спроби гомогенізувати суміш ріжногустинних рідин, наприклад, олію з водою). Згодьтеся, "де росте верба, там тече вода", і не просто нацисти мали т.зв. "слов’ян" за неповноцінних людей: у цих етносів протягом останніх сторіч наче непомітно, проте капітально зіпсуто спадковість генами, що реалізуються монґолоїдними виявами.
Зі вже наведеного прикладу рідини-популяції виплива, що зростання опірности, життєспроможньости та здатности до швидких змін цілком залежить од повноти дії природніх механізмів усередини популяції, й повнота дії зумовлюється максимально можливою "корпускулярністю"/дискретністю популяції: чим дрібніші "молекулі", тим більшою виявляється подібність до рідини. Це не варто розуміти як буквальну дрібність особин у популяції, це радше елементарна чарунка, "монада" – чи це рід із суворою гієрархією, чи традиційна сім’я з утисками природніх прав дітей (зокрема, права на секс), чи не обтяжена моральними путами, розкута й вільна ОСОБИСТІСТЬ. Саме в останнім прикладі досягається максимальна дискретність а внутрішня мобільність популяції (уподібненість до легкої рідини), й еволюція реалізується якнайповніше й якнайшвидше. Властивості наближеної до ідеяльної популяції описуються системою елементарних диференційних рівнянь, так само легко описати (та важко зруйнувати) вільну спільноту. Елементарність (єдиний – природній закон свободи без посягання на свободу інших особистостей) механізмів існування (як і в техніці, і зрештою – всюди) й полікомпонентність (багатоскладовість, адже свобода під плином еволюційного процесу створює СПРАВЖНЮ розмаїтість серед особистостей) слугують ґарантами стабільности й незламности вільної спільноти. Вільна спільнота в еволюції має абсолютні переваги: рекомбінація генетичного матеріялу незрівнянно вища – за невільного суспільства індивіди мають усталені протягом тривалого часу пари, засновані почасти на розрахунку та домовленості (суспільство всіляко підтримує, у т. ч. авторитарними методами сталість шлюбних узаємин, шлюб з розрахунку має загальноприйнятний характер, але не виключний), за вільної спільноти індивіди обирають собі партнерів одповідно до особистих симпатій а вподобань, окрім того, тривалість узаємин визначається збереженням у партнерів інтересу одне до одного (чим сексуально привабніший індивід, тим більше матиме статистичних шансів на взаємність з якомога більшою кількістю найбільш сексуально привабних партнерів, більше контактів – більша ймовірність народження не лише гарнішої за обох своїх батьків дитини, та й цілком здорової, бо, як уже показано вище, домінантні ознаки за умови тривалого життя вільної спільноти вспадковуються спряжено зо сексуальною привабністю). Зводиться нанівець значення генетико-автоматичних процесів, натомість зроста роля панмікси (вільного споловування); втім, ці зміни стосуються виключно сексуально привабних 3/4 населення. Вільній спільноті не варто боятися змін у моді на красу – за рахунок поступового зміщення "центру" ("осереддя") ±ΔH норми реакції всі зміни сексуальних уподобань, завдяки вийнятковій мобільності й пластичності популяції протягом двох поколінь фіксуються генетично та з третім поколінням закріплюються на соціокультурнім рівні.
Домінантність завжди виявляється відносною й плинною – з часом, під упливом нових умов середовища подеколи зовсим протилежні ознаки набувають домінантности. Один і той самий організм може мати ознаку, яка буде домінантною чи рецесійною за ріжних обставин й епох. Так, колись домінантною була огрядність, що свідчила про заможність а здоровля особи; наразі в Західнім Світі надмірна вага говорить про порушений обмін речовин а сексуальну непривабність індивіда. Те саме постерігаємо в племен і народів, що перебувають за неоднакових умов формування та життєдіяльности. Тобто, домінантність становить норму реакції, що формує фенотипову ознаку, яка може якнайповніше реалізуватися за даних конкретних обставин, максимально вписатися в середовище існування організму. Тоді рецесійність становить норму реакції, яка не здатна сформувати якнайприйнятнішу за заданих умов фенотипову ознаку, що зменшує шанси організма на досягнення генеративного віку чи успіх у пошуці партнерів задля передачі ознаки нащадкам. З цього виплива, що генетично два організма з певною домінантною та рецесійною ознакою можуть бути дуже близькими. Це явище навіює асоціяції щодо вірусів, які поза організмом не мають жадних ознак живої істоти, натоміть, потрапляючі до клітини, починають себе відтворювати. Домінантність а рецесійність стали властивостями фенотипу, які за заданих умов сприяють або перешкоджають передачі наступним поколінням тої чи іншої ознаки.
Постає питання – чи в неприродніх спільнотах, де суспільством штучно підтримуються кон’юнктурні, прийнятні задля тої культури та традицій ознаки індивіда, які мають індиферентний (генетичний тягар!) або несприятний уплив на виживання популяції, не формується неприродня "домінантність"? "Домінантність" у лапках, адже вона не може бути справжньою, бо не підтримується природнім добором. Насправді це й є якраз тривіяльна рецесійність, яка набула тої самої азійської "мімікрії", аби не так швидко бути постереженою та викоріненою еволюційним процесом. Оскільки в несталих спільнотах підтримуються несприятні задля вільного та "екологійного" існування виду ознаки:
- нагромаджується генетичний тягар, який з часом усе частіше вилазить боком у вигляді спадкових болячок і народження почвар;
- зроста прихована напруга у зносинах спільноти та довкілля, яка виливається у все вишуканішу "мімікрію", "задобрювання пор природи" начебто цілком "одкритим" ставленням до них. Це не може тривати нескінченно, раніш або пізніше лятентний опір несталої спільноти буде здолано, і чим далі процес затягнеться, тим болючішим стане падіння на "грішну Землю". Західній Світ, надіємося, дочасно отямився, азійські ж етноси приречено на загибель.
Висновок: культивування (зрощення) ознак в індивідів, "вигідних" людині (суспільству), іґноруючи керунок природнього добору, обертається ж насправді проти людської популяції й людини ("добрими намірами встелено дорогу до пекла"). Це як ринкова економіка: начебто, її створено людиною, але всі численні спроби протягом людської гісторії збудувати "розумно керований" ринок, можливо з застосуванням кращих досягнень людського інтелекту, програють (і надалі програватимуть) у своїх основних якостях (стабільність, самореґульованість, гнучкість) ринкам (можливо, примітивним), що самосклалися природнім плином. За причину маємо ту ж штучну недискретність, некорпускулярність, які супільство (нестала спільнота) намагається прищепити "рідині" світового процесу. "Бровнівський рух" елементарних "молекуль" підмінюється "заданою програмою" (заданою людиною, можливо, усупереч природньому плинові речей), ринок, як і будь-який інший природній перебіг, "закляка", бо вільний рух його первнів тепер скува пóра людського довбоєбізму; за елементарну "молекулю" ринку тут уже правлять громіздкі економічні сеґменти. Варто лишень розглянути ринок не як суспільне явище, проте як природній процес, невід’ємний од еволюційного, що становить з ним єдине ціле, і потуги реґулювання назавше припинять блукати свідомстю "економіст". "Все, що не вбива, нас зміцнює": вияв природнього добору в економічній площині шліфує, робить обтічним задля подолання перешкод, загартовує вільний ринок, поглиблюючі межі його рівноважного стану. Сучасні ж "перевиробничі" негаразди із "самореґульованою" фінансовою системою зумовлено двома чинниками:
- монопольним становищем держави в емісії платіжних засобів (скарбничих білетів) і її статусом особливого гравця на ринку цінних паперів, закріпленого законодавчо;
- більш чутливим, болісним і надзвичайно швидким реаґуванням стану світової фінансової системи на найдрібніші стохастичні зміни в порівняння з іншими сеґментами світового ринку, що внеможливлює швидку реакцію людини а, відтак, і прогнозування задля запобігання виходу курсів котирувань й індексів фондових ринків із прийнятної фазової траєкторії. З уведенням поліемітентности (рівноправности в здійсненні емісії цінних паперів, унутрішньо вільно конвертованих в якості платіжних засобів) фінансових установ, коли паритет між цінними паперами встановлюється їхніми вільними курсами (подібно до ранньокапіталістичного періоду, коли кожне вільне місто здобувало право карбувати власні гроші, що були в паралельнім обізі повсюдно), ліквідація вийняткового статусу держави як нерівноправного гравця на ринку (розмаїтість слугує запорукою стійкости), ПОВНА інформатизація всих первнів ринку задля швидкої й адекватної відповіди (відчуження людини від прямого впливу на стан курсів, нівелювання людського чинника), що за сучасного розвою технічних засобів можливо вже зараз – ці елементарні заходи швидко здатні подолати залишкові явища минулої скрути й назавше привести світову економіку до рівноважного стану. З огляду на вищеневедене, стає зрозумілим, чому азійські країни стали ревними прихильниками протекціонізму, соціялістичного плянування, економіксу та іншої неприродньої херні, та серед европеоїдних етносів, з певними відмінностями, зумовленими, і до всього іншого, неоднаковим ступенем поширення деяких монґолоїдних ознак, панує лібералізм (ринкова економіка, притаманна вільним спільнотам, зберігалася неперервно серед населення Фризії, звідки почався "експорт капіталізму" в інші країни). Азійські країни, навіть попри спроби, природнім шляхом ніколи не переберуть на себе ролю світових лідерів, статус яких підживлюється якнайвільнішою ринковою економікою, бо свобода стає найпершим ворогом їхній згубній культурприроді, випрацьованій тисячоліттями за їхнього способу життя. Повага серед більшости азіятів ґрунтується на постійнім триманні в страсі; за відсутности ж неґаційної мотивації монґолоїд неодмінно прагне (несвідомо) буквально "вилізти на голову": безкорисно зробивши азіятові щось добре, на людину очікує презирство з його боку (бо він безкорисливу доброту розуміє тільки як "слабкість і покору, добровільне надання йому права зверхности над кимось"). Завдяки тому способові життя монґолоїди мають конфіґурацію архітектури великих півкуль, крайньо невідповідну розвоєві індивідуальних й ініціятивних якостей особистости, що детермінують потяг до свободи, проте в усіх інших плянах мозок у них перерозвинено: середній показник IQ має найвищі значення саме серед азіятів, та й співодношення маси мозку до маси тіла виявляється найбільшим теж у монґолоїдів. Принаймні, можемо радіти вже з того, що ніколи не правитимемо за економічний придаток Хині.
Як стрижнева ознака, з якою спряжено успадковуються, долучаючися до неї, інші домінантні ознаки, сексуальна привабність у соціяльних популяціях надбає високої кластеротвірної спромоги. У вільних спільнотах людей (які лише одні свідомі своєї соціяльности), де сексуальні пари обираються виключно до особистих уподобань а симпатій, на "кістяку" з генів, що кодують сексуальну привабність, формується єдиний кластер суспільних ознак, які виріжняють людину з-поміж інших соціяльних видів живих істот. Таким робом суспільні ознаки взаємодіють у плині еволюційного процесу, узаємоформуються, узаємопереплітаються одна з одною; деякі гени з кластеру йдуть, інші ж універсалізуються в кодуванні ознак. У деяких европеоїдних популяціях (частково скандинави, фризи, вимерлі за середньовіччя західньоґерманські племена) потяг до усвобіднення, розвій громадянського суспільства, одсутність "традиційного" інституту шлюбу, інші високосоціяльні ознаки вкупі зі значною сексуальною привабністю та високою европеоїдністю серед представників цих етносів (у порівнянні з рештою етносів) спостерігалися й у давнину й зараз. Це свідчить на користь того, що раніше европеоїдна раса сформувалася як стала спільнота, і лише з часом, у результаті якихось усеруйнівних воєн чи масштабних природніх катаклізм на кілька тисячоріч розгубила здобутки вільного розвою. Можливо, за первісного етапу людської цивілізації й азійська раса мала вільну спільноту, та протягом наступної гісторії вона йшла хибним шляхом надто довго, аби тепер їй можна було б долучитися до лона еволюційного перебігу. Увільнення ж европеоїдної спільноти з високою часткою монґолоїдности відбувається болісно, з перевагою соціодеструкційних процесів, як у країнах Східньої Европи, Арґентині, Чилі тощо. З’ява громади = усталення популяції в цих етносах мають можливість на з’яву лише за умови загину значного відсотку рецесійного населення. ЗША на початку заснування прагли до збудови сталої спільноти, та на тепер розгубили паростки вільного ладу через надмір монґолоїдного первню, що потверджує тезу: з азіятами вільна спільнота не має шансів на майбуття.
Відразу завважу: сексуальна привабність не ототожнюється з поняттям краси; вона зумовлюється радше гармонійністю (доладністю) поєднання ознак, не завжди зовнішніх (тут і ман’єра спілкування, тембер голосу, жести, мислення, що залежить од способу с тут і ман’єра спілкування, тембер голосу, жести, мислення, що залежить од способу прийняття дійсности прийняття дійсности), які, власне, можуть і не становити предмет категорії естетичного. Пригадаймо своїх знайомих: деякі з них, будучи далеко не красенями, маючи інколи підвищену вагу (їхня повнота не відштовхує), чимось приваблюють нас, і решті видаються симпатичними. Інші наче й мають правильні риси обличчя та струнку поставу – але щось у них одштовхує, їхні зовнішні риси не поєднуються одна з одною, дії неприємні, вони не викликають симпатії в оточення. З цього стає зрозумілим, що "краса" у людській психіці не протиставляється "бридкости", та "симпатичність" не має антаґонізму "потворності": задля свідомості людини одна й та сама особа МОЖЕ поєднувати риси краси й бридкости, інша ж особа може й не виявляти яскравих рис ні того, ні іншого ("ні те, ні се"). Одтак, якщо "логічні кола" начебто протиставних "характеристик" у свідомості суб’єкта збігаються лише частково (показник кореляції становить менше 0.5), умовно розділивши людей на половини "більш симпатичних" і "менш симпатичних", + також на "гарніших" і "не дуже", отримуємо матрикс розміру 2*2. Ті, хто опинився в категорії "симпатичних і гарних", зрозуміло, послуговуватимуться в протилежної стати найбільшою популярністю. Дві інші категорії по діягоналі матриксу ("не гарні, та симпатичні" й "гарні, та несимпатичні"), що разом становлять умовну половину населення, будуть "прийнятними до взаємин" за певних, тих або інших обставин. Ті ж особи, які поєднують неприємні риси з одсутністю краси, і становлять згаданий вище рецесійний кластер: якщо вони мають повнотілість – їхня повнота огидна, бридка (забігаючи наперед, зазначу, що ця категорія має більший одсоток осіб з підвищеною вагою, що може свідчити про якісь спадкові недуги), якщо худорляві – дівчата мають ґандонисті груди etc. Цікавий феномен: якщо ґандж зовнішньости зумовлено травмою, він не виклика такої антипатії до носія, як уроджений (спадковий), і навпаки, начебто усунення зовнішньої хиби пластичною операцією не робить носія рецесійного кластеру привабним.
Отже, за СЕКСУАЛЬНО ПРИВАБНИХ (і сексуально невтральних) мають осіб, які, принаймні, підсвідомо слугують прийнятними до сексуальних узаємин більшости осіб протилежної стати. Одповідно, СЕКСУАЛЬНО НЕПРИВАБНИМИ лишаються ті, які не можуть "сподобатися". З наведеного перед цим абзацу постає розуміння, що привабність задля сексуальних узаємин слід також розмежовувати від привабности "задля потенційного кохання" (ця розмежованість теж викликана протиприродністю несталих спільнот, яку невдовзі буде подолано). На приклад, европейці закохуються, за звичай, статистично частіше в світловолосих і світлооких (ці ознаки найчастіше виступають рецесійними), водночас жаданішими сексуальними партнерами задля них виявляються жагучі чорняві носії домінантних ознак. Отже, сексуальна привабність не задля збоченців, бо прихильників перверзій у несталій спільноті багато саме за теперішніх часів її виродження, проте саме задля представників громади ("нормальних") становить АБСОЛЮТНУ, не суб’єктивну характеристику, своєрідну константу задля спільноти. Тому на нестоячість правильним запитанням буде не "я тобі не подобаюсь?..", але "я маю НЕПРИВАБНИЙ вигляд???".
Вище вже було зазначено, що ознака, кодована одним а тим самим геном за тих або інших умов стає або домінантною, або рецесійною задля популяції; домінантність а рецесійність ознак за певних обставин можуть мінятися місцями. З цього виплива: вдосконалення добором ознак звужує норму реакції так, що за кілька поколінь на колишньому полі норми домінантних ознак з’являються рецесійні парості. Тобто, норма реакції ніби "спеціялізується". У нашім прикладі зо сексуальною привабністю в сталих людських спільнотах це проявляється в тім, що "краса" з покоління в покоління стає все "вишуканішіою". Згадайте, яких чупакабер у якості взірців вроди можна здибати на середньовічних полотнах тогочасних мистців! Позаяк домінантність має відносність у часі й просторі (ріжні популяції мають за домінантні й ріжні ознаки), вільніші й давньосталі спільноти мають вищим одсоток симпатичних людей, оскільки швидкість а тривалість еволюційного добору в них також мають вищі значення.
За логікою, певні рецесійні ознаки так само як і домінантні успадковуються спряжено в кластері сексуальної непривабности. Сексуально непривабні особи, за правило:
- незграбніші, і незграбність тепер набула забарвлення сексуальної непривабности
- "безталанні" аж до ЗЛОЇБУЧОСТИ – їм постійно "не таланить", що почасти зумовлено їхньою непривабністю (ставленням оточення), почасти тою ж незграбністю (вони не є винними в своїм становищі; взагалі, пошук "винного" за цього випадку не принесе бажаних плодів: природня причина не має персонифікованости); як бачимо, причина й наслідок тут змішалися, утворивши фенотиповий кластер ознак.
Семантика останнього терміну, виокремленого з-поміж решти, головно, з причин малозрозумілої етимології, потребує детальної дефініції (вичерпного визначення).
На початку сторіччя відбувся цікавий конкурс: професійні перекладачі визначали найнепридатніші до перекладу глоси з ріжних мов. За критерій складности правила найменш можлива кількість елементів тезаврусу мови-реципієнта, необхідна задля вичерпного опису перекладуваного поняття. Людською мовою: "якомога менше тексту". Серед трійки "переможців" змагань опинився новогебрейський двокоріннєвий морфологійно прикметник (функціонально виконує ролю іменника), що транслітерується нашою як "шлімазл". У запропонованім учасниками конкурсу перекладі – "людина, якій постійно не щастить за будь-якої ситуації". Справді, надто довге визначення, прадиво складне до перекладу. Спробуймо скоротити. Якщо пригадаєте, івритомовні жиди вітаються бажанням миру – "шалом!..", прощаються бажанням щастя: "мазл тов!" – "най щастить!". Отже корінь "м_з_л_" (автор лиша самі консонанти, позаяк у семітських мовах голосні своїм чергуванням формують парадигму внутрішньої флексії) і становить дескрипційний еквівалент (описовий одповідник) жидівського "щастя". Дарма поратися перекласти поморфемно, краще вибудуймо асоціятивного ланчика зо суміжних семантичних полів: "шлімазл" – вічно нещасний, "крокодил не ловиться, не росте кокос", хоча прагне змінити(ся), та марно, "їбеться, мов карась о кригу"... Перше, що спада на думку по наведеній логічній низці, то це місткий матюк "ДОВБОЙОБ". Місткий, проте недостатньо влучний: насправді довбойоб виявляється особою, якій марно щось розтлумачувати, до нього все одно не дійде (хоча сексуально непривабні найчастіше й бувають довбойобами). Про таких кажуть "горохом о стіну" (Їдуть у громадськім транспорті татусь із маленькою донькою. Донька малює на запітнілім шклі ріжні хýйні. Татусь на вухо: "Доню, не малюй". Доня як не чує. "Припини, будь ласка, на нас уже люде витріщаються". Дівчинка продовжує малювати. Тато з пересердя: "Як тобі кажуть щось не робити, то маєш виконувати!". Донька на весь автобус: "А от Вам скільки мама казали не сікати до рукомийника на кухні, та все одно ж як сцяли, ТАК І СЦЕТЕ!!!"). Згодьтеся, аж ніяк не дослівний переклад з івриту. Ідеяльно ж пасуватиме семантичній чарунці "шлімазла" однокорінний наведеному вище термін "ЗЛОЇБУЧИЙ".
Опріч злоїбучости, сексуально непривабні за вільних спільнот мають комплекс якостей, носіїв якого можна схарактеризувати блискавичним словом – "ЧМО", суворим а невблаганним, як хлисткий ляпас, що приводить до тями (анґломовні спільноти мають за рівноцінний одповідник термін "ЛУЗЕР"). Можна б було далі не писати "сексуально непривабні", послуговуючись "чмом", та заради справедливости варто було б однайти аналогійного відповідника словосполученню "сексуально привабні"; можете не мучитися, це стане марною справою задля більшости поширених мов. Отже, задля скорочення надто розлогого тексту варто шукати якнайвлучнішої пари термінів-антонімів, бодай у вигляді активних дієприкметників. Найприйнятніший приклад подибуємо в німецькій: der Übermensch und der Untermensch, Надлюдина та Недолюдок. Ці поняття не становлять новотворів, проте набули нового семантичного забарвлення за доби Ніцше й дещо пізніше. Оскільки ортоепійні (вимовні) особливості німецької відріжняються від нашої через, передусим, антропоморфічні відмінності в будові мовленнєвого апарату, специфічну графему "ü" ("u" з діякритиком умлявта) надалі письмово передаватимемо графемою "ю". Тріяда "надлюдина-ЛЮДИНА-недолюдок" має деяку співзвучність тріяді "особистість-ОСОБА-особина". Попри зовнішню визначеннєву невідповідність ніцшеанському тлумаченню, терміни "унтерменш" і "юберменш" настільки справно відбивають сутність описуваної тематики, що уникнути їх у подальшім описі незмога.
Оскільки хромосома складається з пари тотожніх нуклеотидів, ген будь-якої ознаки може перебувати лише за двох станів (алелів) – домінантного та рецесійного. За гомозиготного стану (поєднання обох домінантних або рецесійних ознак – Аа або аа) в фенотипі чітко проявлятиметься домінантність або рецесійність. За наявности ж гетерозиготности (перебування в хромосомі двох ріжних алелей) домінантний за заданих умов алель пригнічуватиме рецесійний під час розгортання реалізації ознаки в фенотипі. Одтак, амбівалентні за генотипом (аА, Аа) організми будуть домінантними за фенотипом. Тобто, за ідеяльних умов, у вияві гени мають 3/4 ознак домінантности (домінантні гомозиготні й усі гетерозиготні), та 1/4 рецесійности (рецесійні гомозиготні). Ураховуючи спряжене вспадкування зо сексуальною привабністю ще деяких неґаційних задля виживання ознак (зокрема, в унтерменшів смертність має вищі показники за будь-якого віку, проте невдахи мають більші екстреми тривалости життя – це, либонь, задля довшого відчуття унтерменшами на власній шкірі всих "принад" їхнього злоїбучого існування), співодношення юберменшів й унтерменшів у громаді приблизно наближатиметься до цього розподілу (згадайте логічний матрикс "краси" й "приємности"). З урахуванням наведеного вище, сталі популяції мають четвертину сексуально непривабних осіб за максимальну (щонайбільшу) частку. Хоча сексуальна привабність успадковується проміжньо, тобто вона не має чіткої ґрадації, життя в громаді чітко розмежовує за принципом "все або нічого" більшість сексуально привабних і меншість – непривабних. Гомозиготні за ознакою сексуальної привабности індивіди складають у популяції частку в четвертину й більше; вони становлять своєрідну еліту юберменшів (у колективах це почасти неформальні лідери) і найбільш повно реалізуються в житті ("гарні й симпатичні"). Проте ця ж умовна група має вразність до стрімких змін умов через знижену генетичну пластичність: гомозиготи, природньо, статистично мають меншу мінливість. Гетерозиготні юберменші мають іншу хибу: за поєднання обох гетерозигот в таких пар існує 1/4 ймовірности народження унтерменша, і ця ймовірність найчастіше виявляється в сім’ях, заснованих не на коханні (тобто, за несталих спільнот). Утім, справжнім розплідником ґанджів слугує рецесійний гомозиготний за сексуальною привабністю кластер ознак, за яким і визначається належність до унтерменшів. У вільній спільноті від цієї приналежности допевне залежать освіта, кар’єра, зарплатня, ставлення на роботі, у житті, зрештою – "щастя". Зрозумійте правильно: сексуальна привабність не становить єдину, достатню умову задля повноцінної реалізації людини в житті громади, і навіть не головну – АЛЕ НЕОБХІДНУ (цебто, якщо особа має сексуальну привабність, вона може скористатися з наданої їй можливості й зреалізуватися, або згаяти свій шанс; сексуально ж непривабні шансу власної реалізації взагалі не отримують). Людина може володіти хоч стосом чеснот, проте без необхідних складових не матиме нормального життя. Авторові не варто дорікати спрощеним ставленням до проблеми, саме життя весь час дарує Вам потвердження на описане.
Мереживо ГРОМАДИ (вільної спільноті, на противагу людській організації за невільної спільноти – СУСПІЛЬСТВУ), як було зазначено, плететься під упливом міжособистісних контактів задля задоволення власних природніх потреб, але оскільки провідну ролю у вільних спільнотах здобува соціогенетичний кластер (узаємодоповнювана нерозривна єдність генетики та соціокультурної інформації педагогічного процесу) на основі комплексних ознак "ініціятивности", "екстравертности", "гнучкости" ітп., фізичних ознак, – зі СТРИЖНЕВОЮ ОЗНАКОЮ СЕКСУАЛЬНОЇ ПРИВАБНОСТИ – можна ствердно казати про переважне творення громади реалізацією сексуальних потреб осіб шляхом статевих контактів (ОСОБИСТІСТЬ взаємоформується з ГРОМАДОЮ), адже головний задля всього живого потяг до продовження роду на тепер звільнився від рямець детермінування (визначення, тут – обмеження) суто біологійними функціями та набув особливої соціяльної ролі. Простіше кажучи, ГРОМАДА становить тривку мережу тих, що між собою вдаються або потенційно можуть удаватися до сексуальних зносин (одна особа – з одною, другою, третьою, ще з кількадесятьма, кожна з тих кількадесяти – ще з півсотнею й так далі, у ріжних комбінаціях), СУСПІЛЬСТВО ж становить велику деспотійну спільноту, людську популяцією з ознаками виродження, несвідомою своєї мети та з залежністю її майбутнього від дочасности трансформаційного процесу (який настане тільки коли настане, або не настане, не "встигне" розпочатися чи завершитися до загину спільноти, бо становить невіддільну частину світового процесу).
Передача соціокультурної інформації здійснюється СОЦІОГЕНЕТИЧНО. Мозок виявля ПОТРЕБУ в наповненні його інформацією ("битий шлях не спорожніє"), яка, природньо, має вище значення за більшого браку тої інформації. Саме тому чим молодшим буде організм, тим он буде сприятнішим до засвоєння якомога більшого інформаційного потоку. Закладення підвалин особистости починається ще за пренатального етапу онтогенези, і тоді як ніколи постає важливість перебування в співгармонійнім, співзвучнім геномові людині середовищі, у резонансі його з рідною землею й рідним народом. Найбільш комплементарна природньому середовищу рідна мова (передусім синтаксичні особливості як одбиття мисленнєвих одмінностей етносу та, одтак, специфічної певному народові будови мозку, та також морфологійні, але аж ніяк не лексика, бо вона не підтримується генетично) автохтонного етносу (чи розмірковували Ви, чому на кожній території на конкретний час існує лише ОДИН КОРІННИЙ етнос?), бо витворена саме за співзаємодії людської спільноти з середовищем перебування, оддзеркалюючи найменші особливості цього середовища в люстрі людського мозку (за сталої спільноти – ОБ’ЄКТИВНО відбиваючи, що б там хто не казав), закладаючи підвалини автентичної культури. Власне, наділена природньою дискретністю (відтак, ефективністю) ріжноструктурних одиниць МОВА й править за аналог нуклеїновим кислинам у носійстві й передаванні СОЦІОгенетичної, спадкової інформації. Помічено, що повнота й швидкість не лише психічного, та й навіть фізичного розвою виявляється пропорційною адекватності (відповідності)
1. середовища формування фенотипу (діте представників нетубільних етносів, якщо вони походять з країн, де середовище виявля меншу сприятність до перебування в нім людини, фізично розвиваються швидше за дітей автохтонів, і навпаки)
2. мови навчання й виховання, та також панівної мови середовища зростання
генотипові формованої особи, хоча це питання й потребує докладнішого вивчення. Ось чому задля дитини стає важливою умова зростання саме в несуперчнім з точки зору поширености мов середовищі, з абсолютним домінуванням саме рідної мови, інакше людина формується покручем (і фізично, але більше психічно). Звичайно, на межі двох або більше мов під упливом ґрадієнту забезпечується більший інтелектуальний потенціял формованої протягом життя особистости, та невже заради цього вартує жертвувати душевним спокоєм і відчуттям "щастя"? РІДНА мова керує засвоєнням способу життя спільноти за заданих природнім середовищем умов; перехід на іншу мову спілкування становить найбільший злочин проти середовища функціонування спільноти, свого роду екологійну диверсію, бо несвідомо підвищує напругу між середовищем формування й людьми-носіями іншої, ЧУЖОЇ етносові й екотопові соціокультурної інформації. Чужинець або власний перекинчик, опинившись у несповна відповіднім свому душевному станові середовищі, задля приведення свого існування в нім до гомеостази (найменш енергоємного стану задля реалізації світьового перебігу) та психологійного комфорту мусіть мовно й, слідом, культурно адаптуватися; загалові ж чужинців/перекинчиків, створивши на тілі автохтонного етносу паразитичні метастази власної спільноти, стає на сназі перекроювати середовище свого існування під себе, під рідну соціогенетику, до чого ця спільнота несвідомо й неодмінно вдається, аби привести "чужу" їй природу до гомеостази зі своїм унутрішнім психостаном (адже не почуватиметься психологійно комфортно), тим самим виводячи середовище існування з рівноваги й через те прирікаючі (теж несвідомо) автохтонний етнос до деформування, та природу на перебудову екологійних зв’язків, починаючи від зв’язків з антропоценозою. Масштабність таких змін залежить од ступеню проникнення чужорідного первню: незворотність соціодеструкційних процесів, за теорією нерівноважних станів, детермінується вже 1/3 іншомовних. Відомо, що фонетичні особливості мови визначаються сформованими за певного середовища (взаємотвореного динамічного взаємовпливу природи та етносу) антропометрійними показниками представника етносу, зокрема, будовою голосового апарату, з позицій найменшої енергомісткості вимовлюваних звукоодиниць і їх поєднання. У наслідок переважного поширення чужинецької фонетики (й синтакси як одбиття в мові мисленнєвих особливостей спільноти → сформованої відповідно до умов середовища будови мозку → притаманної етносові генетики), у спосіб суржику чи іншої мішанини, змінюються (руйнуються) внутрішні зв’язки мови, перебудовується спонукана пошуком нового оптимального (рівноважного) стану її внутрішня структура, у наслідок чого в носіїв новомови стають домінантними антропологійні особливості (будова звукотвірного апарату й мозку), властиві представникам етносу мови-аґресора, і чужинці, яким зіпсута (перекраяна) мова править за природнішу, посідають панівне становище в спільноті, проте представники асимільованого корінного населення зі властивими їм антропологійними прикметами, що обернулися з домінантних на рецесійні, вимирають. Формування мови зо середовищем мешкання пов’язано ще й напряму: завдяки комплементарності структур мозку світооточенню розвивається явище (до слова, не лише в людей) звуконаслідування довкілля, що забезпечує поліпшення "вписування" популяції в екотоп, зменшує антаґонізм між ними. Тому, на приклад, етноси, життя яких тісно пов’язано з водним середовищем, мають значно багатший вокалізм за мови континентальних народів, що наслідує "булькотіння й переливання води" (гавайці, голяндери, маорі тощо). Виникають припущення, що мова "структурує" не лише функціонування вищої нервової діяльности, проте й за посередництва центральної нервової системи налаштовує на відповідну рідному середовищу хвилю фізіологійні процеси (зміна сезонів з точністю до дат), адекватну тепловому режимові терморегуляцію, пристосовує до рідних дарів природи травну систему (не дарма европеоїдно-монґолоїдні покручі через генетично зумовлену фізіологійну розбіжність первнів найчастіше за причину смерти мають шлунково-кишкові захворювання) й ін.
В ході еволюції природою, аби постерегти небажані задля функціонування й розвою популяції ознаки, з метою їх учасного видалення, випрацьовано захисний механізм постійної ревізії, через який популяція ніби частково "самоусвідомлюється". Цей механізм виник на тих самих засадах, що й механізм імунітету в організмі. Його сутність – у фільтруванні за певним алгоритмом молодих особин, що претендують посісти рівноправне місце в популяції.
Виниклі в популяції рецесійні, нетипові ознаки окремих її представників бувають рідкісними, і генетичного всталення, що виявляється в формуванні в представників популяції певних інстинктів, не отримують, і поведінкових моделей також не напрацьовуються. Хто не проходить своєрідної face-контролі, одбраковється як неприйнятний. Це може виявлятися в вигнанні з популяції, іґноруванні з боку осіб протилежної стати, забитті на смерть "шкідливої" задля генофонду особини. Одтак, чим більше рецесійних ознак виявлятиметься в фенотипі особини, тим більше шансів, що її буде сприйнято співплемінниками за представника "чужих": "Чудисько, ХТО ТИ??!". Завдяки спряженому успадкуванню в кластері рецесійних рис, такі особини практично не лишаються непоміченими задля популяційного "імунітету". Тобто, ці "чужі" не сприймаються популяцією, не входять до неї. Завдяки високій смертності в дикій природі, найбільш уразні, "рецесійні" особини серед тваринного світу мають незначну частку.
Всим відомий приклад "білої ґави". У середнім, з кількох тисячів яєць ґави (Corvus sp.) виходить одне пташеня-альбінос. Оскільки альбінізм у живім світі виявляється, переважно, грубою рецесійною ознакою, більшість пташенят гинуть іще в зародку. Не виявляючи ознак альбінізму, доки пташенята не позбулися ювенільного світлого м’якого пір’я, матір плека всих своїх діточок. Та з часом з боку "найпильніших" особин у зграї починаються цькування: вочевидь, з альбінізмом як стрижневою ознакою зчеплено або спряжено успадковуються решта рецесійних ознак. На час вигнання зі зграї білан уже в змозі дати волю крилам і, не знайшовши спокою серед своїх, летить шукати кращої долі. Та попри всі спроби долучитися до якоїсь групки свого виду, раз-по-раз отримує все болючішу відсіч. Он хоч до опупеньок може ширяти довкола зграй, волаючи "я ворона, я ворона, кра-кра, кра-кра", інші ворони відчуватимуть: це літа ЧУЖИНЕЦЬ. З ним ніхто не паруватиметься, і зацькованого унікала приречено на швидку жалюгідну смерть. Серед птахів трапляються види, де навіть пташенята, зачувши кволий писк рідного брата, не обов’язково виродка, найчастіше просто кількісно слабшого, гуртом проти одного, проте не кожен поодинці, силуються виштовхнути його з гнізда, аж поки це їм не вдається. Крільчиха першої ж доби разом з пляцентою з’їда "невдалих" крільченят. Згадані вище морські леви "знешкоджують" (прокусюють) рецесійних "левенят".
Людина, як істота, що усвідомила сутність природнього добору, не має вбивати співплемінників-носіїв рецесійних ознак аж ніяк не через "гуманність" ("людяність"), але через те, що попри всі спроби вона не зможе очистити спільноти краще за природу, позаяк сама становить її складову частину. За людину всю брудну роботу зробить природній добір. Це як ситуація з контрольованим (керованим) і вільним (самореґульованим) ринком ("...Ви маєте дуже гарних, розумних, талановитих дітей; а все, що Ви робите своїми руками – ну просто ЖАХЛИВО"). Тварини ж діють несвідомо, і через них проявляється "мудрий" чин світового процесу. Хтось, читаючи, заперечить: "Люде не мають уподібнюватися до тварин. "Мудрий" кіт час до часу до блиску полірує язиком собі сраку, заяць завжди жере своє гімно та ще дещицю лайна своїх співплемінників – і маємо робити те саме?!". Та тут не йдеться про перебирання прикметних задля того чи іншого виду тварин ознак. Мовиться саме про відновлення засад, властивих УСЬОМУ живому: треба оцінити, що саме в житті спільноти йде всупереч загальному світовому плинові, зробивши відповідні висновки. Несталі спільноти настільки себе задурили, що їхні представники почасти вдаються до недолугої антропоморфізація природи, зокрема, наділяючи тваринний світ "неприродніми", випрацьованими за невільної спільноти, суто людськими якостями: "це тварина зробила на зло", "вона НЕ звикла до людини, вона ЛЮБИТЬ (!!!) людину", "усвідомлює, що напаскудила" тощо. Намагаючись позбутися своєї подібности до тваринного світу, утекти від природи, піднятися над нею, протиставивши себе решті живого, людство протягом кількох тисячоліть дійшло до знищення ненависного йому середовища, аж доки не зачало відчувати на власній шкірі всі "принади" тої безглуздої й завідома програшної задля люду війни: не житимемо за природнім законом в усьому, достоту, природа позбудеться "ракової пухлини" механізмом самореґулювання. Аби стати на природній шлях розвою, нівелювати внутрішню напругу та напругу з зовнішнім світом, і в людській свідомості має панувати логічна згода та єдність, непротиріччя (людина становить частину природи, і їй належить бути в русі світового процесу, бо інакше настане неминучий загин, позаяк світовий перебіг виявився єдиним процесом у Всесвіті), несуперечність, адже це запорука стійкости. За найменшого ж розбрату в ідейних підмурівках соціяльного життя спільнота вподібнюється до лебедя, рака й щуки, яким неснага зрушити з місця напівпорожнього воза, це відсутність поступу, кволість трансформаційних процесів, як наслідок – витіснення людського "воза" обабіч "битого шляху" еволюції.
Таке ж саме прагнення втечі від власної природи, заперечення єства самих себе прослідковується тепер і в потязі до перебільшення мислиннєвих одмінностей між індивідами, штибу: "кожна людина індивідуальна", "мислить по-свому", "люде всі ріжні" й інша маячня. Це стає наслідком цілком усвідомленого, проте витіснюваного намагання "не бути подібним до інших" (прояв уже загадуваної "мімікрії" несталих спільнот): у процесі психорозвою, з подивом подибуючі, що всі довкола шаленіють з одної й тої самої мелодії (ба більше, ця мелодія спонука одні й ті самі відчуття, і звичайно ж, майже одночасно стає в ріжних країнах гітовою), що одні й ті самі події викликають у довколишніх ті ж глибинні асоціяції (що відбивається в зовнішній поведінці), що сексуальна етологія є однаковою в решти людей (хоча б зміна поведінки в малих групах хлопців/дівчат за з’яви особи протилежної стати, намагання виїбнутися, попустити товаришів, легко ініційований ГРУПОВИЙ СМІХ з когось/чогось, поодинці не проявлюваний, бо не підсилюваний "однаковістю", слідкування дівчат за модою тільки аби викликати новопридбаними речами заздрість у подруг, ретельність нанесення макіяжу жінками не заради протилежної стати, проте задля уникнення обговорень/висміювань іншими жінками найменших недоречностей, що виявляється "ганебним" etc.), що в колективі всі закохані в одну й ту саму особу (рівно й як сексуально непривабні викликають протягом усього свого життя відразливе ставлення), людина намагається обдурити спочатку оточення, та згодом і саму себе, тікаючи від поведінкових кліш шляхом пошуку "спеціялізації" в вигляді молодіжних рухів (неопанків, нефорів, антифа йтп.), які можуть глибинно бути "не до душі", удається до силування себе "захопленням" (квазісублімацією) якимось екстремальним спортом, обранні в навчанні нецікавого фаху, який усе одно якимось боком крутиться довкола "теми", що насправді хвилює особу; згодом це виливається в примусовім самоламанні ідеялів краси (обирають собі в сексуальні партнери не тих, що дійсно бентежать нутро) тощо. З часом особа сама почина вірити в свою "відмінність од інших", унутрішньо знаходячи найменші "докази" своєї "індивідуальности", разом з тим підсвідомо уникаючи замислюватися над великими подібностями. Вислів "по собі не рівняють" у невільнім середовищі, наче крик самозаперечення, виник і зажив популярности серед унтерменшів саме в наш час, час переходу до сталої спільноти. Унтерменш "не йме" віри, що все "розмаїття" серед люду здебільш награно у, на жаль, насправді психологійно індивіди між собою ріжняться менш, аніж їхня зовнішність: вища нервова діяльність в організаційній гієрархії стоїть вторинною до фізіологійних процесів (на їхній базі сформувалася, цебто, не може існувати без свого "підґрунтя"), тому варіятивність її поміж суб'єктами, природньо, буде меншою за морфологійні відмінності. Як іще пояснити факти наслідків застосування поліграфів під гіпнозою (ідентичні до найменших дрібничок отримані результати!), однаковість створюваних думкообразів, одображених у "термінотворенні" під час психофізіологійного розвою за раннього дитячого віку (тотально застосовувана "копатка" замість "лопатки" йтп.), пошесть моди, до найменших дрібниць тотожні архетипи в усіх, часом антагоністичних культурах (на приклад, "Світове Дерево" як одбиття здобутої під плином руху нервового імпульсу в замежевих станах фрактальної структури/будови мозку, яка забезпечує формування особистого матриксу логічної системи світоустрою)? Самé існування другої сиґнальної системи в своїй невимушеній надіндивідуальності (та сама "комплементарність" мисленню кожного) слугує головним наслідком а доказом функціонування єдиного задля спільноти психомасиву. Усі ж непорозуміння, що постійно виникають у стосунках одного з одним, пов’язано з перебуванням людей під упливом неоднакових життєвих обставин, некогерентности "людських доль" у ріжних фазах психологійного стану ("ситий голодного не розуміє"). У ході нових умов заступа інша фаза, і наче надходить прозріння, колись незрозумілі вчинки інших стають легкозрозумілими, прибирають у свідомості природньої вмотивованости; людина наче "приміря/залазить у шкіру іншої" ("зсув за фазою"). Через те в людей часто виника вражіння, що "думка матеріяльна", що ідеї "літають у повітрі": під упливом тотожніх умов в осіб за однакового психостану, природньо, виникають ідентичні до найменших дрібничок думки. Коли мої думки співзвучні з Вашими, бо Вам муля одне й те саме обмежене коло тем, і тільки через те маєте змогу запізнатися з читаною розвідкою, тож хіба це може бути "поганим"?!
Двісті років назад френологи вважали, що кожна ділянка мозку відповіда за певний процес (раніше й психоаналіза вважалася ледь не за панацею, та вже кілька років як на Заході тепер насправді МАКУЛЯТУРУ з творами її адептів масово здають на вторинну переробку). Нагромаджені за наступні роки факти довели помилковість попередніх припущень. На приклад, з видаленням значних ділянок півкуль головного мозку інші з часом перебирали на себе функції втрачених, між невронами зводилися нові "мости", і самовідреставрована особа надалі візуально нічим не виявляла своєї неповноцінности. Так само в мозку й усю інформацію розібрано "на деталі", розгруповано за елементарними асоціяціями, за схожістю викликуваних відчуттів/реакції й розкладено "по поличках": одна й та сама клітина може нести кілька цеглин ріжної інформації, й лише з рухом нервового імпульсу певною послідовністю невронів складається цілісна картина спогаду. Одтак, зв’язки вимальовуються, грубо кажучи, у спогади, тобто, важливішим задля особи вияляється не вміст нервових клітин, але конфіґурація їхнього сполучення. У застосуванні тих чи інших механізмів світового процесу, зокрема, природнього добору, перевага надається виключно формальним ознакам і наслідкам, але не "сутності" й причині, бо світовий перебіг рухється "навпомацки": він є "сліпим", і тільки-но зараз почина "ПРОЗРІВАТИ" (та ще довго лишатиметься "безруким"), аби зазирнути в глиб майбуття, аж до несвіту великого атрактора Повної Реалізації. От і виходить, що "зміст залежить од форми".
Чому ж людям незалежно від соціокультурних передумов "подобаються", до прикладу, вертикальні, у найширшім розумінні, ознаки предметів і явищ (великі очі, стрункі фіґури, ґотичні споруди йтп.) або контрастність (у музиці – швидка зміна звукоряду, в образотворчім мистецтві – на чорнім тлі яскраві кольори, у белетристиці – динаміка сюжету, тощо)? Це зумовлено об’єктивним чинником. З метою якнайкращого запобігання логічній супереці протилежні, узаємовиключні ознаки інформації ("високо-низько", "чорно-біло", "близько-далеко" йтп.) зберігаються в односно віддалених (за числом міжневронних синапс) одне від одного ділянках кори великих півкуль. Свідомості, аби осягти, сприйняти контрастність, стає необхідною висока швидкість руху ґенерального нервового імпульсу між цими ділянками кори. "Сновигання" між полярними ділянками ритмізує рух курсору самоусвідомлення, і він односно швидко дола великі відстані (й у зв’язку з більшою "задіяністю" повільніше гамується збудження по проходженні імпульсу), проте, не завжди встигаючи (що задля подолання "бар’єру" змушує поширити ділянки максимальної концентрації на більшу частину кори великих півкуль), за тривалого споглядання об’єкту, прослуховування, читання задіяні ділянки входять у резонанс між собою й з об’єктом, "острівець" усвідомлення значно ширша, одночасним збудженням охоплюється набагато більша кількість невронів, що неабияк підвищує розумову та, зрештою, фізичну працездатність індивіда, зроста творча спромога: швидкий рух курсору ніби симулює механізм дії інтуїції. От чому, на приклад, уподобана музика з певним ритмом, що еквівалентний (відповіда) швидкості довільного минання курсором певних ділянок (за здорового фізіологійного стану фізико-хемічні властивості цитоплазми невронів стають однаковими задля всих людей, і швидкість проходження, виходить, те ж буде однаковою, та значить і вподобуваний ритм), НАДИХА, під її ритм легше працювати.
Феномен вподобуваної людським мозком "вертикальности" пояснюється якнайбільшим перепадом величини ознаки на якнайменшій одстані (Стрічаються двоє знайомих: "Чого черевики на два розміри менше носиш, економиш чи потрібного розміру не знашов?!". "Ой, блядь, не ймеш тями... Удома теща довба, жінка зраджує, суко, срач у хаті, нема за який хуй ремонта зробити, донька, падла, потай палить – одна радість: як прийдеш зморений пізно ввечері до дому, як знімеш оці остопизділі Черевики – ТАКЕ, блядь, полегшення на душі, і життя наче стає не таким уже й хуйовим!.."), аби ґрадієнт був максимальним (подібно до утворення життя на межі чотирьох фаз-стихій, де найкоротший "шлях" → найбільший ґрадієнт → найлегше користання зі становища), що змушує ґенеральний нервовий імпульс задля осягання зміни/взяття до уваги/переведення до "операційної" пам’яти швидше рухатися, наче під гірку, з чого мозок і користа. Тотожньою виявляється причина більшого приваблення варіяцій і вставок на улюблену музику за чисту мелодію: якомога стрімкіший перепад подобаного/неподобаного стимулює мозок до пошуку гармонії задля зумовленого потенційним розкладом отриманої інформації "по поличках" поєднання ріжнорідніх, з позицій людського мозку, первнів; окрім того, має місце феномен "очікування позитиву": дужчання задоволення через прольонґацію прелюдії та "обрамлення" в контрастні "рямці" (звідси ж потяг людини до використання гострих спецій, сексуальні садо-мазо ігри тощо).
Аби не ввести мозок в оману хибними спогадами, у невронах півкуль головного мозку обмежено процеси синтези поліпептидів і, як наслідок, мітотичного поділу клітин. На цій підставі раніше виникали гіпотези про участь високоспеціялізованих нуклеїнових кислин ядра невронів у нагромадженні й збереженні інформації. Тепер з’ясовано, що, у принципі, ці ДНК виявляються повноцінними й процес поділу невронів має можливість, але необхідного синтезування протеїнів не відбувається й клітини здрібнюються: за мітози просто ділиться їхній уміст. Зі старінням організму брак протеїнів стає відчутнішим, і коли їхня синтеза сяга практично нуля, розвивається специфічна хороба Альцгаймера (стареча розумова слабкість). Чим молодшим виявляється організм, тим повніше в невронах великих півкуль реалізуються звичайні клітинні функції, і тим швидшим буде забуття, бо з’являються нові клітини й штампуються нові пептиди; от чому в людей бракує спогадів раннього дитячого віку. Люде ж старшого віку, навпаки, можуть забути роблене за кілька хвилин, натомість у найменших деталях переповідають події своє юности (через склеротичні зміни провідність "шляхів" знижується). Функція розмноження невронів головного мозку втрачається по досягненні людиною віку статевого дозрівання, вершини розумових здібностей особи (меткий, не обтяжений розум). У підлітковім віці пік концентрації курсору самоусвідомлення (згадайте чемпіонів з шахів) збігається з піком фізичних можливостей (на міжнародніх змаганнях не варто сподіватися зустріти гімнасток старших за 15 років),– по цім загальна активність людського організму тільки пада, уже за кілька років статура втрача античну взірцевість, яка була за підліткового віку, не такий ясний розум уже не спромогається на колишні здобутки. Коли людина за цього віку відклада звершення на потім, думаючи, "ще не час" – вона себе обманює, ВЕРШИНА ЗДІБНОСТЕЙ лишилася позаду. Невільне суспільство (даруйте на тавтології), у передчутті змін прагнучи якнайдовше прольонґувати (подовжити) своє існування, намагається скувати аванґардну рушійну пóру світового процесу шляхом утиску прав й обмеження свобід дітей а підлітків, уводячи ріжноманітні цензи, що виправдовуються "браком досвіду" або навіть не мотивуються взагалі. Диспартитет прав і обов’язків дітей на більшій частині Земної кулі сягнув почасти логічного абсурду: у помірно-монґолоїдних ЗША, на приклад, до страти можуть засудити 13-річного (він, бачте-но, "усвідомлює", що накоїв, і "вже не перевиховається", він виявляється "дорослим"), проте 15-річному вдаватися до сексуального контакту – зась, "бо за такого віку діте ще не усвідомлюють повноти своїх учинків", "потребують виховання", "суспільство зна, що задля них буде кращим", "сама ще перебува за дитячого віку аби робити інших дітей" (хоча хто сказав, що на меті споловуваних підлітків стоїть "робити дітей"? – проаналізовано, що випадки підліткової вагітности найчастіше трапляються саме через важкість офіційного придбання "неповнорічним" протизаплідніх засобів). Чи в "трохи" монґолоїдному Ізраєлі 16-річним "неповнолітнім" не дозволено перебувати на дискотеці, поза тим 12-річний стає достатньо повнолітнім (?), має досить прав, аби бути безкарно застріленим поліціянтом за найменшою підозрою в тероризмі. Автор почувається до обов’язку навести за приклад саме ті країни, які позиціонують себе як головні прихистки свободи й правовладдя в своїм реґіоні. У подібних творчих потугах законодавців несвідомо реалізується помста дорослого за втрату колишніх фізичних а розумових можливостей і спромог тим, хто їх іще не втратив, особливо підліткам: більшість дорослих правдиво вважа, що слово "ПІДЛІТКИ" має за походження абревіяцію словосполучення "ПІДЛі дІТКИ". "Дорослий світ" за невільної спільноти намагається приховати інформацію про реальні вікові можливості, та дорослі-науковці "непомічати" чи свідомо уникати "випадково" отриманих фактів, підміняючі поняття "спроможностей інтелекту" поняттям "здібностей досвіду". Цікаво, як тоді пояснити факт викладання в школі надскладного матеріялу, що почасти й учителеві несила сповна осягти писаного в підручнику, проте учневі примусово "пропонується" опановувати? Не інакше, як СВІДОМИМИ подвійними стандартами: психофізіологійний розвій дітей "дозволя" їм засвоїти сучасну шкільну науку, проте елементарних прав, у т.ч. власного вибору, не мають ("їхній психофізичний розвій НЕ дозволя...")? Чого ж тоді, принаймні, не "наділяти" правами (хоча права не можливо експропріювати, вони даровані природою задля користання зі свобід у задоволенні природніх потреб, але не офіруються людьми) за фактом складання відповіднього випробування змог, і позбутися подвійної моралі? Відповідь лежить на поверхні: дорослі, свідомі своєї слабкости, силоміць позбуваються конкуренції.
З п’ятирічного віку дітей убирають у кайданки шкільного кріпацтва, примусово знерохомлюючі мозок терабайтами не те що непотрібної їм інформації, проте взагалі несприйнятним (бо нецікаве!) за цього вікового періоду інформаційним сміттям; але водночас той, хто, на приклад, хоче екстерном опанувати матеріял, не зможе отримати атестата, його "через вік" навіть не допустять до іспита, якими б не були його реальні можливості! Постають питання: чому може навчити така "педагогічна система" й ЗАДЛЯ ЧОГО слугує таке "навчання"? Або ж чого варта нестача рухової активности дітей у сучаснім світі, де в навчальних закладах навіть на перервах між заняттями "педагоги" запобігають довольнити власну потребу в русі, де придумана хворою уявою дорослих "гіперактивність" вважається за серіозне "захворювання", що вимагає ледь не вшпиталення?! Діте не набігаються поза школою: фізичне навантаження, як і їжа, засвоюється/стає корисним лише за рівномірного розподілу в часі, по мірі надходження потреби в нім. На тлі нещодобових занять з фізичної підготовки, складається вражіння, що дорослі змагаються не за здоровля дітей, але цілеспрямовано руйнуть їхню фізичну й розумову спромогу: серцевий м’яз і легені за примусово-хаотичного дозування фізичної активности слабко й негармонійно розвиваються а, одтак, по-перше, дитину "програмується" на майбутній скін од ішемії, чи заслаблення на інші серцево-судинні недуги, по-друге – кров за кволих легень недостатньо забезпечуватиметься киснем, і мозок звика формуватися за тривкої повітряної спраги.
Контроля особистого життя дитини (спробували б контролювати дорослого!), приниження, навіть у зверненні до дітей/дорослих – "ти/Ви", збиткування, ганьбу, мотивовану "повагою" (ЗА ЩО?!) покору дорослим у невільних спільнотах укорінено "законами моралі". Деякі монґолоїдні етноси, на пр. корейці, одкрито змушують дітей страждати шляхом фізичного покарання чи приниження просто заради власного (сексуального?) задоволення, це становить у них "культурну (!) традицію". Суспільство пригнічує, гнобить реалізацію дитини, час до часу безкоштовно (дітей позбавлено "грошового тягаря") експлуатуючи її задля власного зиску (виставляючі в спортових змаганнях чи знімаючи немовля, що плаче, у комерційній реклямі, інших промоціях тощо). До морального знущання підпряжено законодавчо-правове. Права тварин у невільнім світі (хоча й тут азійські країни "відзначилися") переймають "правоспроможній" люд дужче від права реалізації дитини й забезпечені ними можливості. Хто, окрім самих дітей, БАЧИТЬ, що в стосунках "дорослий-дитина" постійно, навіть у малім, на кожнім кроці, за першої-ліпшої нагоди й без іґнорується деклярація прав людини, та наче так і треба!? Чи, може, діте НЕ є ЛЮДЬМИ??? А ким же тоді вони є?.. Діте становлять найпроґресійнішу ЧВЕРТИНУ населення, проте що вирішують у несталій спільноті? Можливо, мають виборче право?? "Вони просто не здатні усвідомити, що їм буде кращим"?! Та за здатністю до усвідомлення 10-річна людина не згірш за 70-річну, та чи людей похилого віку позбавляємо прав а свобід тільки через те, що вони втрачають гнучкість мислення, чогось неусвідомлюють чи вже не можуть? Питання: хто безпечніше керуватиме автівкою й матиме на те більше природніх підстав – 90-річна маразматична бабця з трусінням рук, автомобільними правами й "50-річним досвідом їзди" по вихідних до найближчої крамниці чи 13-річний здоровий хлопець??! Що цікаво: в визначенні повноріччя не враховується індивідуальний розвій людини, єдиним критерієм "правоспроможности" слугує... вік, і це за нашого часу! Навіть якщо припустити, що за підліткового віку, чи раніше ЛЮДИНУ "ще не сформовано", ВОНА ВСЕ ОДНО ЛИШАТИМЕТЬСЯ ЛЮДИНОЮ з ПОТРЕБАМИ, зумовленими її ЛЮДСЬКОЮ природою. Підлітки не потребують сексуальних зносин? Доведено, що це не так: бажання й можливості сексу стають найвищими саме за їхнього віку. Облишмо суперечки про фізіологійну незрілість: якщо їм ХОЧЕТЬСЯ, то навіть за невільної спільноти в СУЧАСНИХ умовах ніякі заборони, інші "превентивні" заходи, НІЩО й уже ніколи не зможе перешкодити їм займатись улюбленою справою (на приклад, загальновідомий факт: живучи статевим життя, дівчинка продовжує бавитися ляльками, й одне другому не заважає); з цим фактом неможливо сперечатися, як і "впоратися". Дорослі, уже неусвідомлено-постійно зневажаючи дітей, самі ж у той час вимагають од них поваги. Найперше: аби вимагати чогось, надто в "недостатньо розвиненої й несповна адекватної", послуговуючися "дорослою" ж логікою, дитини (поваги, послуху, "саме такої а не іншої" поведінки йтп.), її має бути наділено відповідними (співмірними) обов’язкам правами, чи ця правнича засада в застосунку до дітей уже не діє?! Якщо дорослі так люблять хизуватися своїм "вищим" статусом, уважають себе "краще розвиненими" й "правоспроможнішими", чого ж тоді, як старші й досвідченіші, "розумніші" й повновладніші, першими не простягнуть руки, починаючи поважати права й свободи дитини, хоча б не з "альтруїзму", проте з корисливого розрахунку на взаємність? Якщо дитина чогось не може, чого ж тоді ніхто "не додумався" зробити часову диференціяцію в набутті прав, зробивши "повноліття" поступовим процесом? Замість розуміння та рівноправ’я, дорослі, наче задобрюючи собаку кинутою кісткою, аби втамувати її голод і вбезпечити себе, намагаються заткнути голос дитячого обурення (чи свого сумління?), розвиваючи індустрію нікому не потрібних іграшок, викидаючи щодня на ринок тони солодощів, що роз’їдають мозок а руйнують зуби, заробляючи на дітях триліони за рахунок наркотичного фаст-фуду, задурюючи світлі голови власних нащадків медійною нісенітницею й при цім не знають найперших психологійних потреб дитини й не бажають про них чути... І після того всього дорослим ще стає совісти скаржитися на дитячу злочинність?! Суко, у світлі наведеного доходиш думки, що дорослих тра’ пиздити всих (автор не є зацікавленою особою, позаяк не перебува в дитячім або підлітковім віці, тому може подивитися на цю проблему неупередженим поглядом). Тепер бачите, що право, не детерміноване природою, стаючи гальмом розвою світового перебігу, обертається проти ж самої людини.
Несталі спільноти генетично мають слабку спроможність на самоорганізацію, і їхні діте являють ту ж яловість у борóні власного щастя. Саме тому тільки за сучасного утворення сталих/вільних спільнот надійшов омріяний час Надлюдей, і в нових соціокультурних умовах уже зростають ТІ
- хто НАСПРАВДІ (див. попередні абзаци) становлять найбільш активний а творчий прошарок люду, спромогаючись на неймовірні звершення,
- що з нуля владні осягти й стати в аванґарді подальшого поступу світового перебігу, скинувши шори неприродньости, же заступали очі людству впродовж десятків сторіч,
- які "ні в кого не вірять, і ніколи не плачуть",
- чиї ясні юні очі без призми усіляких дорослих "моральних традицій", зумовлених тисячоліттями невільного розвою, природнім чином одбивають у свобіднім розумі глибоко-бразолійне небо СОНЦЯ, ЩО тільки-но СХОДИТЬ.
Людина не дарма має найвищу тривалість дитинства щодо протягу життя. Помічено: чим вищого еволюційного щабля дістався вид (і популяція), тим має коротшу частку репродукційного віку. Діти саме за посуспільного світу перебирають на себе ролю зверхників людства. Завважте: акцелерація знизила вік початку періоду статевого дозрівання, але віку повної статевої зрілости не зменшила (навпаки, підвищила), подовживши тривалість "ЗОЛОТОГО ЧАСУ". Це сприя наданню прерогативи (виключної переваги) в "сексі заради задоволення" (ні чим не переймаючися) саме дітям, лишаючи "секс заради репродукції" та турботу про нащадків (всю "важку частину") на долю недавніх своїх гнобителів (Спілкуються дві дванадцятирічні юнки: "Ти чого, ще й досі не ПРОБУВАЛА?!" – "Та в мене ж місячних нема..." – "Ти що, ЗАЛЕТІЛА?!." – "Та ні, хуй тобі до рота, зовсим іще не було!.." – "Ну, блядь, то КОРИСТУЙСЯ З ТОГО, йоб твою дупу, чого тобі ще треба?!!").
Набуття "повноріччя" суб’єктом має вивій із цілком природнього процесу ініціяції (соціялізації) в первісних народів (і зараз – в окремих племен), якому завжди надавалося особливого значення. За існування в невільних спільнотах цей процес ("набуття правоспрожньости") несвідомо перетворено на знаряддя упокорення й одночасно перманентне важкорозриване коло гноблення наймолодшої вікової групи, і найменш захищеної через те категорії дорослоцентричного СУСПІЛЬСТВА. Зробивши "плід" важкодосяжним, досягається, що
- З ОДНОГО БОКУ: всі прагнення дітей потай спрямовано на вихід із гнобленого стану, швидшого отримання "дорослости", що має наслідком фетишизування в середовищі дітей атрибутів "дорослого" (паління, зневага до молодших тощо, яке стандартизує поведінку) й "одкидання" психікою дитини аж до рівня підсвідомости всього, що має стосунок до більш раннього віку ("дитсадок", "дрібнота" etc.), перетворення "дорослішання" з засобу вивільнення на самодостатню мету; в наслідок цього "примусово" позитивізується в очах дітей дорослий світ, формується стрижнева психологійна односпрямована на "дорослість" спонука (нав’язна ідея, що стає задля дитини сенсом її життя й геть не дає розгорнутися потенціялові за найпліднішого періоду); саме тоді, коли закладаються підмурівки особистости, коли психіка як ніколи сприйнятна, перебування в гнітючім середовищі закріплюється в поведінкових клішах уже "повнорічного" й одповідні форми взаємостосунків дітей і дорослих здобувають засадничости в "суспільній свідомості", яка свідомістю спільноти, насправді, бути не може
- З ДРУГОГО БОКУ: отримавши омріяний status quo, людина настільки вироста в своїх очах, що швидко "забува" про турканий доти період у житті ("так і треба!", "правильно робили" тощо), витісняючи певні спогади про нього до підсвідомости (або ж, іншими словами, не поширює межі оперунку курсору самоусвідомлення на "ТІ" області), та почина виявляти погорду до всих, хто "ініціяції" ще оминув, тобто до дітей, і ця нівеляція, аж до неґації прозира тепер у кожнім вчинку новоприбулого в шерязі дорослих. Питання: чи все це сприя СПРАВЖНІЙ любові до дітей у невільній спільноті?
Ось чому в змаганні за здобуття прав а свобід молодим ЛЮДЯМ не варто заручатися підтримкою з боку прихильних ("?") дорослих, позаяк дорослі за будь-яких обставин лишаються визискувачами. Нестала спільнота, інтуїційно відчуваючи близький кінець свого владарювання, спрямовує "адекватні" засоби проти саморуйнації (своєрідна популяційна гомеостаза) проти потенційної "загрози". Доросла особа свято віритиме, що робить дітям "як краще", але всі наведені в попередніх кількох абзацах арґументи свідчать на користь існування цілеспрямованої "імунної атаки" виродженої популяції (як бачимо, навіть тут неможливо "втекти" від утворення самореґуляційних механізмів світового перебігу) проти ще не зіпсутих її середовищем дітей. Яким би "демократичним" і ліберальним не був би соціяльний утвір (група, держава, верства, спільнота йтп.), він добровільно НІКОЛИ не зголоситься позбутися свого панівного становища. Змагання дітей за вивільнення потребує ультрарадикальних заходів, не знаних у "дорослім світі", аж до тотальних актів самоспалення.
За вільних спільнот ініціяцію за здобуття "матури" має бути фундовано на природніх, іспитових засадах, що відбиватиме ДІЙСНІ спромоги індивіда. Цей процес відповіда неформальній соціялізації – залученню до спільноти, тобто, за існування в громадах нічого не треба придумувати на кшталт випилювання зубів, випробовування голодом чи бойового тату без анестезії; сталі спільноти не потребують/вільні від формалізації.
Один із виокремлених наукою найголовніших узаєморушіїв удосконалень апарату вищої нервової діяльности в еволюційнім процесі становить оптимізація пошуку та здобуття статевих партнерів. Та-таки "комплементарність" у визначенні "свого" (чи відповіда інтуїційно оцінюваний підсвідомістю суб’єкт вибудованій еволюційним перебігом у мозку, за умов міжособистісних узаємин у популяції, прийнятній з точки зори нерецесійности моделі, укладається чи не вкладається в ідеяльний матрикс, проходить або ні "кастинґу/оглядин"?), з утворенням кластеру сексуальної привабности як критерію домінантности індивіда набува вийняткового значення в формуванні спільноти – МЕРЕЖІ ПРИЙНЯТНИХ КОНТАКТІВ.
На цій засаді, ураховуючи тотожність мисленнєвих процесів → критеріїв "краси", що радше змінюються з часом у всій спільноті, ніж од одного до іншого її представника, і базується підсвідоме сприйняття членами громади інших (т.зв. неформальна соціялізація): рівно як у тваринних популяціях покручі (ті, що мають постережений вияв рецесійности в фенотипі) не стають членами зграї, сексуально непривабні особини (унтерменші) не долучаються до природньої (вільної) спільноти (підсвідомо є "небажаними"), НЕ СТАЮТЬ ЧЛЕНАМИ ГРОМАДИ. Формування спільноти на "конкурсній" основі виявляється тривіяльним (звичайнісіньким) проявом унутрішньопопуляційної конкуренції, особливо прикметної т.зв. соціяльним тваринам.
Оскілька сексуальна привабність становить фронтальну сукупність ознак у своїм кластері, сексуальна ініціяція, "позбавлення цноти" слугує природнім (не єдиним, але НЕОБХІДНИМ) шляхом соціялізації (всуспільнення) за сталої спільноти. Одповідно, унтерменшами стають ті, хто через небажаність у якості сексуального партнера, як потенційні носії "пошести" рецесійности, оминули ініціювання.
Сталі спільноти, спочатку нечисленні, "лятентні" (приховані), формувалися віками, аби, одніє мити, сягнувши межі в половину населення, і далі асимптотично наближуючися до атрактора 75%, здійнятися на ноги, зливаючись, об’єднуючися, покласти засяг соціяльно-культурним збуренням – лібералізації, емансипуванню, роздержавленню тощо. Настрої та традиції, що панували в прихованих доти громадах, виходять назовні, стають прийнятними задля більшости, і розколоте СУСПІЛЬСТВО на дві нерівні частини, кращу й гіршу, звужується до меж гіршої, утрачаючи сфери впливу по ходу перебігу вивільнення. Чим далі заходить процес увільнення спільноти, тим чіткіше виявляється поляризація в ній, тим дужчим стає розмежування сексуально привабних і непривабних, поглиблення прірви, і цей процес виявляється безмежним. Природньо, що з боку тих, хто не входить до новоутворюваної спільноти (унтерменшів), чиниться підсвідомий опір, спрямований на повернення до попередніх форм соціяльного устрою: то тут, то там чути пиздообридливі зойки – "це все винна вседозволеність!..", "причина негараздів – у цій клятій демократії, раніше люде боялися й жилося ліпше!", "колись був лад, треба залізного кулака" тощо. Унтерменші взагалі недооцінюють спромогу громади до САМООРГАНІЗАЦІЇ, певно, передчуваючи в ній свою неминучу задницю, натомість надаючи перевагу складному правничому реґулюванню поля міжособистісних узаємин. За всталення ж спільноти без жадного писаного закону, на основі безперешкодної дії світового перебігу формована громада дуже швидко приходить до самопідтримної гомеостази, подібно до тої, що була в племени інґвеонів, зниклого серед північно-західніх народів Европи доби переселення.
Оскільки діте за громади, на відміну від суспільства, становлять її представників, уходять до неї, зрозуміло, що соціялізація/сексуальна ініціяція поширюється й на них з усима похідними наслідками. Наразі, за тандему (тісної співпраці) психології й сексології, сучасне семантичне поле поняття сексуального життя значно розширилося й розповсюдилося практично на всю розмаїтість форм ґендерних узаємин. За стану "дитячої нестоячости" сексуальні ігри в "лікаря", "халабуду", "доньки-матері" тощо зі взаємними дослідженнями статевих органів а маніпуляціями щодо них, що сприя формуванню чутливості ерогенних зон, становлять єдину доступну форму статевого життя в віці до 7-8 років, принаймні, задля хлопців. Цікаво, що багато відомих Західніх дитячих казок, незважаючи на те, що за авторів мали переважно "невдах" (до прикладу, Андерсен був типовим унтерменшем), несуть потужній заряд сексуальної енергії ("єбічної сили"), інколи лятентної, інколи явної, згадаймо "Червоний капелюшок", "Снігову королеву", "Піноккіо", "Пепі Довгупанчоху" йтп. З розгортанням фізичного розвою поступово міняються й форми нормальної (властивий людині незалежно від віку пошук чуттєвих насолод + цілком природній інтерес до протилежної стати) статевої поведінки – обмазування вві сні тіл осіб протилежної стати зубною пастою в дитячих таборах, ігри "в пляшку", карти на роздягання, закладання на виконання бажання й т.п., дорослішаючи разом з особою й беручи участь у формуванні вільної сексуально розкутої особистости. Під час раннього етапу сексуальної ініціяції, сексуально привабні діте не запрошують (соромляться, не втаємничують) "негарних" дітей до ігор, скажімо, "в лікарню" (передусим, це виклика пручання з боку осіб протилежної стати – "приберіть її/його звідси!"), не кажучи вже про пізніші етапи, коли, зокрема, бавляться "в пляшечку" (сексуально привабні особи обох статей обирають пару до короткочасних узаємних до прикладу, поцілунку й т.п., шляхом випадання жеребу, найчастіше, розкрученої пляшки – звідси назва) в запертім од сторонніх очей приміщенні (кімнаті, клясі, салі йтп.), – це те, чого унтерменші ніколи не отримають і про що не мають навіть підозрювати: "невдахам" іще й не з таким доведеться зіткнутися протягом їхнього безталанного існування. До слова, іґнорування сексуально непривабних не обмежується проявами статевого життя: помічено, що діте-унтерменші набагато рідше стають прийнятними учасниками й інших, сексуально невтральних гуртових дитячих забавок – квача, квадрата, хованок а т.ін. Схожа ситуація очікує на невдаху й по скінченні дитинства.
Чим сексуально привабнішою виявляється особа, тим далі заходить процес ініціяції (принцип БАГАТОСТУПЕНЕВОСТИ), тим легше вона здобува друзів, тим повніше її соціялізовано, тим розкутіше й невимушеніше себе почува, тим натхненніше й плідніше жиє та творить, тим краще проявляється талановитість, тим вищих щаблів суспільного визнання вона може здобути за життя, тим жаданішою виступа в якості сексуального партнера, тим частіше вдається до сексуальних утіх, основний стрижень яких переплітається в неї з усим іншим життям у єдине ціле, що сприя залишенню по собі домінантних нащадків "вищого ґатунку" й дозволя не перейматися долею свого роду за прийдешніх віків. Реґулярні статеві зносини сприяють підтриманню доброго фізичного стану, покращують гормональний баланс і відбиваються на ще більшім підвищенні сексуальної привабности та спромоги юберменшів; чим сексуально привабнішим буде індивід, тим суттєвіші матиме зміни, тотожн. "багаті багатшають, а бідні біднішають". Вафліна юберменшам жіночої стати слугує "вітаміною Ю" – "життєдайним еліксиром" молодости: розгладжує зморшки, підвищує пружність шкіри, нормалізує процеси гуморального реґулювання в організмі. Отримання задоволення статевої потреби виливається в підвищенні життєвого тонусу, оптимізмі, "надхненні"; секс уже за дитячого віку перетворюється на своєрідний наркотик, який, на відміну від інших залежностей, не руйнує особистість, але стає "співтворцем" її, сприя налагодженню міжособистісних узаємин задля інших форм стосунків, зрештою, дарує відчуття щастя й свідомість зреалізованости. Автор геть не перебільшує ролю сексуального чинника: людина, перестріваючи привабного суб’єкта іншої стати, "втрача голову": перебуваючи за статевого збудження, її пильність знижується, оскільки функції організму підпорядковуються репродукційній, навіть зроста поріг больових відчуттів, адже всі сили спрямовано на реалізацію статевого потягу (подібно до обрубаних перед квітуванням гілок морелі, коли нерозпуклі бруньки намагаються якнайшвидше прокинутися, і при цім передують квітам на дереві, наче силуючись утворити зав’язь задля продовження роду). Собака ЗАВЖДИ, незалежно від ступеню навчености (хіба що не кастрований), помітивши привабну особину іншої стати свого виду, виривається, не зважаючи на команди господаря, не реаґуючи на жадні зовнішні чинники, стрімголов несеться попід машини та збиваючи перехожих до потенційного сексуального партнера. Або ж згадайте, як одбувся масовий перехід молоди до спочатку малочисленних груп нефорів: десятиріччя тому раптом усі гопи разом стрімко одростили волосся виключно через те, що романтичні патлані послуговувалися більшою популярністю в юнок.
Опріч того, як уже зазначалося, на тепер жадна зі спільнот навіть на 50% не наблизилася до своїх природніх одповідників і наразі осягти велич майбутніх соціяльних зсувів ще незмога.
Часто помилково ототожнюють сексуальну ініціяцію з т.зв. гіперсоціялізацією. Це частково справедливо лише щодо до несталої спільноти, коли кволі "підпільні" осередки вільного світу становлять іще невеликий одсоток загалу, і залучення до них буде вже неабияким здобуток індивіда. У громаді сама потреба в гіперсоціялізації відпада.
За вільної спільноти педагогічний процес формування особистости відбувається переважно не сім’єю, не замикається штучним обмеженням "силоміць", але триває під упливом оточення, зв’язків, які дістає людина протягом зростання в середовищі громади. Узагалі, за таких, наближених до ідеяльних умов усі процеси життя спільноти зав’язано один з одним, і чітко розмежувати їх означа піти проти комплексного способу вивчення, що не сприятиме з’ясуванню істинного стану речей.
Оскільки ініціяція/соціялізація/залучення до громади йде в узаємоув’язі з неперервним автопедагогічним (самоспіввиховним) процесом під орудою природньосуспільного середовища в єдності з його соціокультурною інформацією, і ці процеси становлять не(роз/від)дільну взаємозумовлювану частину єдиного світового перебігу, статус приналежности до ГРОМАДИ має перманентно потверджуватися особистістю, тобто СОЦІЯЛІЗАЦІЯ трива постійно й неперервно. Практика потвердження статусу (зверхника зграї, лідера, сексуального партнера) безроздільно владарює й у твариннім світі.
Аби надалі не закидати авторові "надмірної біологізації", варто зазначити, що екологія має за підґрунтя саме біологію й реалізація біологійних засад править за основу засадам екології (рівно як психологія виступа засадничою базою соціології), формує екологійний (природній) спосіб мислення. Існування людської спільноти аж ніяк не "інше": засада природи має ОДНІ. Унтерменші та представники несталої спільноти (суспільства) не зможуть примиритися з наведеними арґументами, бо занадто глибоко викарбувана на їхнім "обличчі" розбіжність з природою. Вони вважають біологійну, природню засаду "несправедливою", "негуманною", хоча самі лише вряди-годи виявляють гуманність у зносинах між собою, і передусим до дітей. Примітно, що "дурні" хребетні тварини навіть із рецесійним спадком так себе не поводять: під час бійки між представниками одного виду переможена особина упокорено підставля шию, одкриваючи доступ до сонної артерії, надаючи переможцеві право вибору – залишити жити чи припинити слабшу спадкову тяглість. Через постійний "садомазохізм" власної природи людина-унтерменш не здатна почути внутрішнього голосу колись випрацьованого механізму популяційної саморегуляції.
Громада формується зо сексуально привабних осіб → усуспільнених членів на вельми парадоксальній основі: особи навіть одної стати з боку інших несвідомо розглядаються з позицій сексуальної привабности ("хлопчик, дівчинка – яка в сраку ріжниця?"). "Пана видно по халяві, косаря по кóсі; курву видно по очах – йобаря по носі" – сексуальна непривабність стає сиґналом (який сприймається людиною мимовільно) до того, що індивід має носійство генетичних хиб, і з’ява його нащадків задля генофонду/здоровля/опірної здатности популяції стає небажаною; тому сексуально непривабні особи виправдано іґноруються (уникаються, не сприймаються). Це спричинює поширення серед сексуально непривабних осіб поодиноких, кому як "поталанить", сексуальних контактів (які, на відміну від юберменшів, не становлять мережі) виключно зі "своїми", закріплюючі спадково кластер "сексуальної непривабности без почуття свободи": унтерменші "генетично" не спроможні сформувати вільної спільноти (бо сталий спосіб життя зав’язано зо сексуальною привабністю), самозамикаються/самоізолюються й напруга в їхнім середовищі зроста.
Юберменші (громада) являли б собою закриту касту, якби не складали за вільної спільноти 3/4 населення, тоді як унтерменші за вільних спільнот правдиво складають таку касту: мішаються виключно межи собою, "потворні" з "потворними". Унтерменші через непривабність, оскільки мають менше стосунків і "шансів" навіть серед своїх, і рецесійність (знижену проти юберменшів плодючість) народжують менше дітей, і мають, за ідеєю, вироджуватися, але, оскільки 2/3 юберменшів несуть рецесійні ознаки, полку унтерменшів постійно прибува за рахунок "зовнішньої міґрації": цей показник склада до восьмини з усього люду, що становить близько половини сексуально непривабного населення. Перейшовши до цього загалу, нещасний "силоміць", з поступовим "ламанням" психіки буде вимушеним перейняти його злоїбучий спосіб життя.
Наявність у людей "касти" сексуально непривабних (рецесійних) стала наслідком повернення спільнот до свого природнього вивою. "Нема лиха без добра": якби стала спільнота розвивалася неперервно, рецесійна частина люду також жила за природнім законом, і тоді унтерменші були б свідомі своєї природи та силилися зруйнувати природній стан речей, цебто середовище юберменшів. Отже, еволюція завела на манівці людство не просто так, це був черговий "вигин петлі" задля пошуку форми реалізації світового перебігу, аби здійнятися вищого щабля розвою.
Батьки завжди (за несталих спільнот переважно несвідомо) розглядають своїх дітей як потенційних сексуальних конкурентів (через заздрість до молодости і привабнішости) а партнерів водночас. У зв’язку з моральним розкріпаченням і позбавленням забобонних пут у вільних спільнотах серед юберменшів дедалі більшого поширення набува залучення дітей до сексуального життя сім’ї, що стає невід’ємною ланкою ініціяції/соціялізації/входження до громади. Розмір статевих органів серед дорослих людей, у зв’язку з одсутністю в цих органах кісткової тканини, має більшу варіятивність од ріжниці середніх ґабаритів тіла дорослого й дитини, і ймовірність травмування статевих органів юнки за стану збудження (а підліткам є притаманною підвищена статева збудність) під час сексуального контакту з привабним чоловіком не буде більшою за ймовірність нанесення травм тим самим чоловіком під час злягання з "дорослою" жінкою, бо сюди долучається чинник набагато більшої від дорослих еластичности м’яких тканин у дітей (сполування з нестатевозрілими поширено серед усіх ссавців – котів, собак тощо). Сексуально привабні підлітки за всих часів, навіть за невільних спільнот, малися бажаним елементом у статевих зносинах ("діте є квітами життя, і квіти треба нюхати"), і чим повноціннішою з точки зору поширености сексуальної привабности виявляється родина, тим ширші вікові категорії обсягує в ній блядство. Сини з матерями, татусі з доньками, дідусі-бабусі з онуками-онучками – і всі разом – це було та існує в УСІ часи та серед УСИХ етносів (добровільно – в сталих спільнотах, примусово – в решті), хоча й надтаємно, але з виходом вільної спільноти з "підпілля", здобуттям нею панування в житті популяції, такі статеві зносини перетворюються з девіяції (відхилення) на норму, позаяк загал сексуально привабних стає більшістю. Завдяки цьому в невільній спільноті колись народився міт про "побутовий" сифіліс серед дітей: тепер дерматовенерологам відомо, що це захворювання передається ВИКЛЮЧНО статево, і навіть у громадській лазні заразитися ним дитина не має можливости. Наведене в початку абзацу явище аж ніяк не кваліфікується "педофілією": за означенням, збоченцями виступають ті, сексуальний інтерес яких становлять виключно (т.зв. "обліґатні" педофіли) чи переважно ("факультативні" педофіли) особи, які не досягли статевої зрілости; більшість же людей підлітки цікавлять з сексуальної точки зору лише "принагідно", коли трапляється можливість, з якої "шкода не скористатися" (Дзвінок у двері. На порозі стоїть схудле одинадцятирічне дівча в дранті, жалюгідного вигляду. У мене аж серце розкраялося, як зачув її кволий голос: "Дядьку, дайте хоч щось з'їсти, бо не маю грошей; можете за це взяти мої черевики, светра, БУДЬ-ЩО, тільки не женіть, будь-ласка!!! Беріть ЩО ЗАВГОДНО, усе Вам оддаю!.." Дивитися без сліз не міг, як вона жадібно їла... Їбу її й плачу...).
Реалізовувана серед юберменшів своєрідна "програма ВИХОВАННЯ В БЛЯДСТВІ" не просто сприя формуванню психологійно вільної особи, вона формує її саме в гармонії з фізичним і статевим розвоєм. Статеві зносини в пубертатнім віці (й навіть раніше, згадайте неотенію) поширено серед усих тварин, це являє собою ще один незаперечний факт. Особи за дитячого й підліткового періоду мають більшу фенотипову пластичність, і сексуальні взаємини цього періоду сприяють реалізації фенотипу в бік більшої сексуальної привабности (аналогійне явище прослідковуємо в тренуванні людиною фізичних якостей, чи до прикладу, пам’яти), діте швидше й повніше статево розвиваються: в наслідок реґулярного статевого життя дівчаток у передпубертатнім а пубертатнім (передпідлітковім а підлітковім) віці під упливом сексуального збудження й задоволення відбувається збільшене вироблення прогестерону проти естрогену (до слова, подібний уплив чинить статевий гормон вагітних жінок-юберменшів, які не полишають активного статевого життя, на плід), що знижує відкладання лойової тканини, натомість збільшуючи розвій сполучної, "витягнення" кістяка в довжину, у дівчат формується значно привабніша фіґура (за правило, більші груди, вужча талія, струнка постава), чутливіші ерогенні зони, чистіше шкіра, глибокий "провафляний" голос; секс хлопчиків-підлітків під упливом збільшеного продукування тестостерону (проти андрогену) виклика аналогійні явища (якщо взяти пересічні групи, то мають більші статеві органи, натомість менше третинне оволосіння й водночас зменшується випадіння волосся на голові, що виливається в одсутність потреби в голінні й збереженні густішої шевелюри, тощо). Окрім того, хто раніше почина статеве життя, той і пізніше його закінчує, це доведено наукою (наразі практично всі сексуально привабні в Західнім Світі вперше споловуються ще нестатевозрілими). В унтерменшів же панує цілковита протилежність: кінчені квадратні фіґури (сексуально непривабні, як і невільні спільноти – монґолоїди йтп. – через брак статевих гормонів мають слабкий контраст між чоловічими й жіночими статурами – "пласкі жінки та жінкоподібні чоловіки", проте чим ґрадієнт маємо більшим, тим більшим є й ефект, зокрема, і задоволення), частіша та явніша асиметрія обличчя й інших ділянок тіла, високий одсоток фриґідности осіб жіночої стати, недорозвиненість статевих органів, затримки в статевім розвої (так само й за несталих спільнот: до прикладу, хинянські діте в віці 16-17 років відповідають за статевим розвоєм европейським підліткам віком 12-13 років).
За вільної спільноти, якщо стрічаєте сексуально привабну особу (хлопця, дівчину) віком 14-16 років – будьте певні, над нею ВЖЕ "попрацювали" (батьки, однолітки, учителі тощо). До прикладу, легко помітити, як НА ПОЧАТКУ в юнок і дівчат через реґулярне пероральне спожиття гормонів, які містяться в спермі, характерно розвафлює фіґуру (нерівномірна повнота, особливо на обличчі, хоча можуть стирчати ребра, своєрідна пухкість через одклади підшкірного колагену). Жиючи за вільної спільноти, юберменшам годі вбергти свою цноту, вони й не прагнуть цього: юберменші не мають фриґідних жінок, отже, усі вони ХОТЯТЬ й ОТРИМУЮТЬ; хибно вважати, що за сучасного світу хтось (чи вони самі) омине скористати з їхньої сексуальної привабности ("маленькі дівчатка не соромляться лише СИМПАТИЧНИХ дядь"). Унтерменші ж не мають знати та здогадуватися, що, на приклад, НЕ БУВА СИМПАТИЧНИХ "ПОРЯДНИХ" ДІВЧАТ, БУВАЮТЬ НЕДОСТАТНЬО ПРИВАБНИМИ ЧОЛОВІКИ (або, іншими словами, унтерменші чоловічої стати, бо навіть називати їх ЧОЛОВІКАМИ буде не зовсим коректно), оскільки НАЙБІЛЬШІ БЛЯДІ, з позиції юнака/хлопця/чоловіка, не ті, які "всим дають", але ті, які "ВСИМ дають, але ЙОМУ не дають" (юберменші можуть у якості відмови наводити будь-які арґументи, та причина є одна: сексуальна непривабність). Унтерменші, підсвідомо здогадуючися про те що "коїться довкола них", свідомі своєї неповноцінности, найчастіше проявляють "паранояльну заздрість" – ревнують "усих до всих" (сексуально непривабні ревнують навіть не кохаючи). "Звичайна" ж заздрість є притаманною навіть тваринам, позаяк виявляється природньою спонукою внутрішньовидової конкуренції, і прояв її має ознаки домінантної риси.
Середній вік початку статевого життя за вільної спільноти становить 16 років задля юнаків і 14 задля юнок (у несталій спільноті навпаки, цей вік виявляється вищим задля осіб жіночої стати) і приблизно відповіда періодові статевого дозрівання (початку дітородного віку). З огляду на те, що ці дані отримано як середні задля всього населення (з урахуванням 1/4 унтерменшів), юберменші ЦЕЙ вік мають значно нижчим (зокрема, дівчатка найчастіше ПОЧИНАЮТЬ уже з "літа НАТЯКІВ", коли сезонність помірного клімату синхронізує розвій осіб, народжених у ріжні пори одного року), що стає співчинником а "спусковим гачком" збалансованого статевого розвою (не на кшталт "захотілося – почав", але "смак приходить під час їжі"); натомість в унтерменшів перший секс стається значно post factum – уже далеко сексуально "сформованих" осіб: кому ж захочеться злягатися з "квазимодою", нехай і за найкращого віку, коли довкола існує набагато більше нормальних. Постає питання: чи існує можливість за рахунок запровадження сексуальних зносин серед нестатевозрілих унтерменшів таким чином кориґувати їхній фенотип, аби домогтися формування сексуально привабніших осіб? До певної межі – так, але зліпити з них юберменшів годі: за вільної спільноти "спеціялізована" норма реакції сексуально привабних і норма реакції непривабних осіб розходяться настільки, що не мають спільних ділянок. І взагалі, доцільність такого кориґування в контексті світового процесу постає сумнівною.
У вільній спільноті люде підтримують сексуальні зносини не через данину традиціям, удячність чи "моральність" (яка є породженням невільної спільноти), але через те, що їм просто добре перебувати РАЗОМ; якщо добре бути з багатьма, то й з багатьма водночас. Приклад – Скандинавські країни з поширеністю сімей "шведського типу", або ж усе більша популярність свінґерства в Західнім Світі, яке почасти зазнає "критики" з боку вцілілих осередків невільних спільнот. Юберменші не загоняють себе в рямці шлюбних узаємин ("жінка щастю не завада", "секс не привід до знайомства"). Згадайте "приміряння" в імунних клітин: пошук "комплементарности" в людських спільнотах виявляється можливим лише "експериментальним" шляхом. У ГРОМАДАХ Західнього Світу, на відміну від невільного СУСПІЛЬСТВА, панує Основне Правило "Санти-Барбари": "серіял триватиме доти, доки всі не пересплять з усима". Юберменші ніколи не обмежують себе одним статевим партнером, постійно перебуваючи в "творчім" пошуці; поняття "зради" задля них поступово втрача сенс: вони десятки разів "зраджують", не замислюючися, "з легкістю подиху". Знаково, що спільноти всталюються саме за доби найширшої інформатизації: за минулих часів марновір’я й нерозвиненість системи охорони здоровля неодмінно спровокувало б загин КРАЩОЇ частини населення через поширення захворювань, що передаються статево.
Блядство є провідною рушійною силою людського поступу: античність, Ренесанс, Новий час – ці періоди позначено розквітом вільної думки. Юберменші зростають у блядстві, і блядство задля них виявляється природнім і необхідним, позаяк постійний "пошук ідеялу" слугує запорукою повнішої та влучнішої реалізації еволюційного перебігу в спільноті, швидкого "вдосконалення" популяції до нових умов. Сила блядства не дозволяє його викорінити: навіть можливий ризико задля життя не спиняє людини. З часом увільнення спільнот осередки гуртування сексуально привабних задля пошуку партнерів до короткочасних узаємин – нічні клюби, дискотеки, курорти – перетворилися на ІНДУСТРІЮ БЛЯДСТВА: тепер відсутня необхідність ховатися. Унтерменші ж, на приклад, досі їздять на якийсь там морський курврот "уздоровлюватися", не ймучи розуміння, що справжню "функцію" останній має зовсим ІНШУ (зміна природнього оточення по приїзді сама веде до відновлення комфортного стану, підштвохуючи до сексуальної реляксації й з першою ж ніччю кидаючи відпочивальницю/віпочивальника в вир блядських пригод), і взагалі, це середовище слугує не задля сексуально непривабних, задля них існують служби знайомств й оголошення "він/вона" в провінційних часописах. "Блядськість" не має нічого протиприроднього (навіть походження парних танців було суто блядським), оскільки сама Природа виявляється "блядською", варто лишень їй довіритися, дослухатися своїх одчуттів, пустити природній добір у життя задля уздоровлення популяції.
Так само не містить нічого непристойного широкий ужиток поняття "блядськости": до часу розпаду назальних голосних іменник жіночого роду "блдь" мав спільний корінь іменникові чоловічого роду "блдъ" (носовий [õ] чергувався з [ẽ]; по деназалізації [ẽ] трансформувався в [а] з палаталізацією попередньої консонанти, [õ] перейшов просто в [u]). Отже, "блЯдскість" явля собою лише "схильність до блУду"; проблема поляга тільки в невжитті кореню "бляд" у лайливім контексті. Свідомі цього, продовжимо розвідку, уповні викупаючи блядську сутність буття.
За ріжними підрахунками, у Західнім Світі середня кількість сексуальних партнерів одної людини за життя коливається в межах од 35 до 48 осіб (з урахуванням "випадкових" зв’язків). Наголошу, що ці дані маємо лише в пересічній вибірці, але з достатньою репрезентативністю ґенеральної сукупности (достовірністю). Позаяк наведене число обсягує й сексуально непривабних, у яких у середнім за життя існує один сексуальний партнер (адже близько 8% всього населення, досягши статевої зрілости, помирають незайманими, та серед них практично всі належать до категорії сексуально непривабних), у сексуально привабного населення цей показник виявляється значно більшим. За простими аритметичними підрахунками, які може провести кожен, він становить 49-64 особи на юберменша. Серед жінок-унтерменшів, за правило, незрівнянно частіше трапляються старі діви ("сині панчохи"), у той же час серед сексуально привабного населення жінки мають дещо більший за чоловіків одсоток статевих партнерів за життя: більший ріжнобій у статистичних датах серед жінок зумовлено ще й трохи більшою кількістю осіб жіночої стати в популяції.
Вік статевого дозрівання серед юберменшів виявляється нижчим, і взагалі, нижчим у сталих спільнотах: у цім якраз поляга причина акцелерації (прискорення) фізичного та статевого розвою, і також збільшення величини середнього зросту населення, яке прослідковується лише протягом останніх десятиліть. Спільноти стають вільнішими – відтак, добір одбувається розкутіше й повніше, та найголовніше безповоротно. Найвищий показник зросту наразі спостерігається серед найсталіших етносів північно-західньої Европи, які виявилися вцілілими прямими нащадками давньої вільної спільноти. Знаходження археологами (давньознавцями) кістяків великого зросту (190 цм у середнім жінки і 192 цм у середнім чоловіки) під час розкопу поховань у Центральнім Подніпров’ї може свідчити на користь функціонування колись у цій місцині сталої спільноти. Розкопування давніх могильників на обширах континентальної Азії напочатку дивувало вчених майже 100-% належністю кістяків до европеоїдної раси. Це доводить значно меншу від сучасного поширеність монґолоїдів серед азійського населення навіть за доби середньовіччя (племена гуннів, кіданів, той самий Тамерлан були европеоїдами). Та під упливом природніх умов (континентальний клімат) та ізоляції через масштабні відстані монґолоїдні племена швидко звоювали практично всю Азію, і продовжують міґраційний наступ на решту світу. Питомі риси монґолоїдности, як і расова приналежність узагалі, онтогенетично можуть розвиватися на базі ріжних генів: траплялися випадки більшої генетичної подібности представників ріжних рас, тоді як з представниками своєї раси й навіть етносу генетична відстань була більшою. Простіше кажучи, навіть той-таки епікант (повікова зморшка) у ріжних етносів одної раси виявляється наслідком конверґенції. Тобто, расову приналежність у розрізі не одного, проте кількох поколінь зумовлено більше фенотипом, аніж генотипом. На приклад, мадяри з часу свого переселення на терени Европи (за 1000 з гаком років просто не стає змоги візуально постерегти пряму дію "доборового фільтру"), за нових умов набули високої европеоїдности, натомість їхні сучасні найближчі родичі (як генетично, так і, до слова, мовно) – ханти й мансі наразі стали фактично монґолоїдами. Одні й ті ж алелі одного гену, що кодував ту чи іншу якість, за ріжних умов реалізації генотипу в фенотипі протягом кількох поколінь стали або домінантними, або рецесійними. Перевага в формуванні фенотипу надається саме тим "якостям", які виявляються більш домінантними за заданих умов. Якщо яйцеклітину, скажімо, казашки запліднити сперматозооном казаха, та, розділивши 2 ембріони, перевезти один до Західньої Европи й імплянтувати европеодній жінці, та другий транспортувати до Хини й прищепити хинянці, то, по досягненні близнюками генеративного віку, вони невпізнанно відріжнятимуться одне від одного. За однакового в обох генотипу, фенотипово перший матиме трохи більше европеоїдних рис за другого, хоча европеодність і не переважатиме у першім, навіть у третім або десятім поколіннях. Або ж іще приклад, з якого дивувалися генетики-дарвіністи: пара котів, переселених у місцини з холодними зимами, за третього покоління поза жадним "одсіюванням менш придатних" давали нащадків "сибірської породи". І навпаки, переселені з Сибіру пухнасті кішки, навіть мішаючися поміж себе, утрачали густий підпушок і високе хутро. Тобто, ще раз наголошу, за ріжних умовах реалізації фенотипу один і той самий алель одного гену може поперемінно виявляти то свою домінантність, то рецесійність. Така пластичність норми реакції, ковзність ії центру, слугує запорукою швидкого зовнішнього адаптування популяції, яка лише протягом часу набуде гармонії ("співзвуччя") зі своїм унутрішнім станом (генетикою), усталиться генетично.
В контексті наведеного не варто думати, що невільні спільноти складають самі унтерменші: ці спільноти взагалі не мають поділу на юберменшів/унтерменшів, і серед азійців існує достатньо сексуально привабних особин. Невільні спільноти мають інші пріоритети в житті, і гени не формують кластера зі стрижневою ознакою сексуальної привабности, натомість формують інші кластери. За несталої спільноти багаті люде можуть бути потворними, владні – деспотійними, красені – жебраками, власники привабного обличчя – мати непривабну фіґуру (й навпаки). Тільки за несталої спільноти сексуально непривабний індивід може мати багато статевих партнерів (за правило, чоловік: у вільних спільнотах жінки за антропометрійними параметрами, зокрема, фізичною дужістю, асимптотично наближуються до чоловіків). За направду ж вільної громади НАВІТЬ проститутки НАВІТЬ за гроші бридують злягатися з унтерменшами. У формованих наразі вільних спільнотах фотомоделі (тепер уже й чоловіки), співаки (можна не мати мелодійного голосу та музичного слуху, проте сексуальну привабність, шарм – неодмінно), актори (почасти бездарні, але незабаром це виправиться еволюційним процесом) належать до найвисокооплачуваніших родів занять до них прагнуть уподібнитися в глибині своєї душі практично всі. Наскільки тепер почина цінуватися сексуальна привабність, можна переконатися, якщо пригадати про зневажне ставлення до носіїв означених професій у минулі сторіччя та й зараз інде в Азії. Мати якнайбільшу кількість сексуальних партнерів (не як проститутка чи жиґоло, з корисливих мотививів, але за взаємним злюбом, за покликом серця) за вільної ГРОМАДИ стає чеснотою, престижним, за невільного ж суспільства було огудним. З часом ці тенденції тільки дужчатимуть.
Наявність унтерменшів виявляється необхідною й неминучою задля розвою вільної спільноти: як уже неодноразово наголошувалося, домінантність завжди буде лише за фенотипом & відносною, і з часом можуть виникнути умови, за яких певна домінантна та рецесійна ознаки поміняються місцями – тоді задля унтерменшів-носіїв тої ознаки настане "зоряний час". Це не означа, що вони відразу "перетворяться" на юберменшів, але ймовірність злягтися зо сексуально привабною особою задля них стане реальною ("раз на рік і собаку можна вжарити"). Оскільки тривалість життя виду з хребетних тварин склада в середнім пару міліонів років, а кількість генів у геномі людини становить 36 тисячів, середня періодичність такої нагоди задля сексуально непривабних у популяції буде 2 000 000/36 000, тобто близько разу на 2 покоління. Одтак, унтерменші становлять своєрідний депозитарій, "архів" усілякого штибу ознак, які за першої потреби можуть долучитися до генофонду спільноти. Тобто, каста унтерменшів подібна до зносин, коли одні ссавці (люде) використовують інших ссавців (розводять свині та іншу худобу на м’ясо) у якості джерела постачання необхідних організмові амінокислин (протеїнової їжі задля побудови структур організму), тільки за нашого варіянту ролю поліпептидного ланця виконують рибонуклеїнові кислини (носії генів). Узагалі, унтерменшів не можна вподібнювати до тварин: хоча, у цілім, вони становлять частину руху світового процесу, та внутрішньо противляються йому, і в цім пляні виявляються гіршими за тварин, адже тварини жиють за законом природи; втім, унтерменші виявляються такими собі "санітарами" (їхні спільноти "вбирають" у себе, нагромаджують рецесійні ознаки, виводячи їх з популяції) й водночас "постачальниками придалих знадібок", що вічно стоятимуть на варті здоровля вільної спільноти.
Автора можуть звинуватити в цинізмі. Та пригадайте: ЦИНІЗМ у первіснім значенні був філософією кініків, що разом зі стоїцизмом дав зачин епікурейському гедонізмові (перші ст. під Р.Х.), який допевне властує всим вільним спільнотам.
У стосунках юберменшів між собою (але тільки між собою – унтерменші цього не бачать і знати їм про це необов’язково) мають за природнє оголене тіло ("як “морозиво їси”, роздягайся до трусів"). Повноправні соціялізовані особистості не тільки за обличчям бачать фізичні вади та принади одне одного, що неабияк сприя доборові. Скандинавські етноси, німці, інші народи Заходу мали й мають традиції невимушеного купання голяка, не лише сім’єю, як, скажімо, у лазнях у Фінляндії, і не тільки вночі, коли "темно", як на святі Ліґо в Балтії, проте й усим загалом, за денного світла. Почвари, звичайно ж, участи в них не беруть: "нахуй з бляжі!". Натомість сексуально непривабні, за правило, бувають святенниками (помічено, що навіть домашнім тваринам унтерменші найчастіше не дають "блядувати"), соромляться демонстрації тіла, ретельно приховуючи "проблемні місця" (хоча вони самі становлять одне "проблемне місце"): задля них усе, що пов’язано з оголеністю, буде "пов’язано" й із геніталіями, та все, що "пов’язано" з геніталіями (часто недорозвиненими чи з іншими ґанджами) – "пов’язано" й із "сексом" (а ця тема за умов проблем із сексуальною реалізацією задля унтерменшів табуйовано). Унтерменші мають розвиненого потужнього комплексу неповноцінности (який міцніша й міцнішатиме надалі) через "підсвідому свідомість" своєї потворности (бо намагаючися мавпувати юберменшів, привселюдно оголюючись, останні швидко припинять спроби "псуття їм апетиту", але порівнюванню унтерменшами своєї зовнішньости з зовнішністю інших ніхто не владний заборонити, і це порівняння виявляється не їхню користь), що відбивається на їхнім психологійнім стані та їхнім злоїбучім середовищі (хоча, споглядаючи себе в дзеркалі, сексуально непривабні поволі звикаються зі своїм "перевернутим" виглядом).
Нагадаю: домінантні ознаки пригнічують рецесійні не в генотипі, проте в фенотипі. Так само популяція має "автоімунні" механізми до запобігання розвоєві рецесійности, зокрема, несвідоме пригнічення в популяції носіями домінантних ознак носіїв рецесійних ("біла ґава"). Приклади подибуємо в твариннім світі повсюдно. У вовчій зграї панує чітка гієрархія. Чвертина (в середнім, до половини) особин у зграї посідають найнижчі "щаблі": вони не обов’язково будуть наймолодшими а, передусим, тими, які народилися слабшими, які виявляються менш повороткими, які плентаються в кініці зграї (та навіть серед них теж існує гієрархізованість за поширеністю рецесійних ознак). Їм завжди дістаються об’їдки, їх за першої нагоди можуть загризти співплемінники та, що найголовніше, – ВОНИ НЕ МАЮТЬ ЖАДНИХ СЕКСУАЛЬНИХ КОНТАКТІВ ("народжений плазувати літати не має"). Альфа-самиця з найближчим оточенням пильнують генетичну чистоту зграї. Але попри все, найбільш рецесійні особини ніколи цілком не видаляються: вони можуть придатися. З плином часу. Або ж іще: гірські ґорили слугують за спрощений приклад до сталої людської спільноти. Деякі особини мають право на необмежену кількість сексуальних партнерів, в інших ця кількість суворо лімітується: просто "не дають", але можуть і поскаржитися лідерам на надто надокучних залицяльників; окремі особини взагалі іґноруються з боку протилежної стати.
Вкотре зазначу: за ЖАДНИХ обставин не маємо йти проти (своєї) ПРИРОДИ, бо нас НЕОДМІННО буде викинуто з природнього перебігу. Не варто сподіватися на те, що природа задля якогось виду на підставі його "здобутків" зробить вийняток, рівно й як перебільшувати можливості людського інтелекту в боротьбі з односпрямованим вектором світового процесу. Природа не лиша нам вибору: або рушаємо З нею, або вона руша БЕЗ нас, і ми лишаємося тупцювати на місці, заки не провалимось у небуття.
Єдине, що лише людина свідома своєї соціяльности, і залучення до спільноти шляхом підсвідомого прийняття/неприйняття, як у тварин, не пройде, свідомості буде "необхідним" потвердження, "аби не бентежила совість". Ось чому унтерменші, подібно до юберменшів, потребують "узаконення" свого статусу. Так само як серед сексуально привабних осіб існує перманентна соціялізація, задля означення категорії сексуально непривабних в умовах "військового стану" переходу до сталої спільноти (ТІЛЬКИ ВИВІЛЬНЮВАНІ СПІЛЬНОТИ, за доста сталої спільноти унтерменшів, наче жука-бздуна, ніхто не займа) існує ритуалізований процес "антисоціялізації" ("опускання"), так само тяглий у часі (протягом усього їхнього "веселого життя") та здійснюваний, на відміну від громади, не "своїми", проте сексуально ПРИВАБНИМИ над сексуально НЕПРИВАБНИМИ ("Самосуд є найлюдянішим судом у світі", у прямім і переноснім значенні, бо лінчує ВЕСЬ загал ЛЮДЕЙ), що становить своєрідну посвідку їхнього статусу, "візитівку рецесійности", якщо завгодно – "тавро злоїбучости", хоча за справжнє "тавро" править їхній "світлий лик". Тобто, функцію неперервної антисоціялізації (опускання), як і решту соціяльних функцій, покладено природою (за аналогією з тваринним світом) на домінантну частину популяції: "плюс" на "плюс" дорівнює "плюсу", проте "мінус" на "плюс" лишається "мінусом".
Якщо за основний критерій, причину та наслідок соціялізації править сексуальна ініціяція в ріжноманітних аспектах статевого життя, починаючи від еротичних ігор у дитячім віці, прояви квантування антисоціялізації виявляються в елементарних публічних (привселюдних, щоб усі бачили) "обломах рогів" (не просто цькуванні, але сексуально забарвлених "попусканнях"), починаючи, зрозуміло, теж із дитячого віку й задля більшого "ефекту" часто виконуваних особами протилежної антисоціялізованій особі стати. Власне, приниження інших у присутності особи протилежної стати сулгує неодмінним атрибутом статевої поведінки (проявом унутрішньовидової конкуренції): навіть найдоброчесніша людина проти своєї волі, мимохідь провадить "попуск конкурентки/конткурента", тим самим підвищуючи власну сексуальну значимість в очах потенційного сексуального партнера. Фінальним акордом антисоціялізації, еквівалентним (рівнозначним) коїтальному актові серед сексуально привабних (у громаді), слугує принароднє
- ОБСЦИКАННЯ юберменшами унтерменша – серед осіб чоловічої стати,
- або, у силу анатомійних особливостей, ОБКАЛЮВАННЯ сексуально непривабного (обмазування лайном, природньо ж, не своїм) – з боку сексуально привабних дівчаток/юнок/дівчат.
Саме з наведеного останнім етапу антисоціялізації має генезу вислів "ЗМІШАТИ З ГІМНОМ" як означення останнього ступеню опускання. Задля хлопців-унтерменшів отримати такий презент з боку сексуально привабних осіб жіночої стати стає психологійним убивством у людині випростовуваної особистости. З початком статевого дозрівнання, коли прокидається БАЖАННЯ, сексуально привабні з головою поринають у статеві зносини, та непривабних, одповідно, з головою занурюють у громадські ватерклозети. По ходу низки періодичних задля унтерменшів ріжноманітних "процедур" дитяча й підліткова психіка суб’єкта ламається незворотньо, поглиблюючі та посилюючі ті неґаційні риси, що дісталися знедоленому від його рецесійного спадку в кластері зо сексуальною непривабністю та, накладаючись на решту отриманого "досвіду", стають провідним чинником у педагогічнім процесі формування "повносправного" ЧМА.
Виникнення симпатії до привабних осіб протилежної стати, і поглиблення під упливом природніх співчинників антипатії до непривабних з початком статевого дозрівання руйнує можливі за дитячого (менш сексуальноцентричного) віку взаємини між унтерменшами та юберменшами. Щось подібне відбувається, зокрема, і під час стрімкої зміни гастрономійних уподобань у юнок після вперше "скуштованого наживо" (без "протиґазу") орального сексу: більшість дівчат припиняють споживати марин та гриби (внутрішня мотивація: на початку – запах "кальмарів", на "десерт" – "печериць"). Ось приклад з досвіду проходження автором, як представником унтерменшів, одного з етапів антисоціялізації, що стався з ним у третій клясі: будучи запрошеним у школі дівчинкою-юберменшем опісля уроків на сусідню галявину "гуляти в квача", нічого не підозрюючи, приставши на фатальну пропозицію, автор зголосився дорогою додому затриматися на чвертину години. По останнім дзвонику рушили разом, долучивши до "гурту" іще двох дівчаток з континґенту сексуально привабних. Дійшовши місця, дівчатми запропоновано було сісти долі, на траву. Аж раптом вони зі сміхом знялися з місця і з огидою щосили зачали ялозити автора травою, не даючи зіп’ястися на ноги... Зрання, попередньо змовившися, на цім місці серед трави ними було завбачно приховано ЛАЙНО (до купи собаче та людське)... Здійнятися й утекти було неснага: трійко до одного, нехай і дівчаток. Вони розкидали й спаскудили шкільні підручники, зошити, щоденника, стягнули за допомогою гілляки й ретельно "вимастили" маринарку зі шкільного строю. Сповна "нагодувавши" лайном, дівчатка, певна річ, утекли, проте автор, розтираючи по обличчю коктейль зі сліз і ледь підсохлих екскрементів, обкаляний, силувався віднайти очима серед перехожих повз нього учнів і працівників школи своїх катів. Пізніше, на батьківських зборах, звитяжна трійця мотивувала вчинок особистою неприязню, хоча "об’єктивних" підстав до того "не" було, ініціяторка попускання доти навіть вважалася автором за друга. Зараз, оцінюючи колишні події, автор доходить думки, що все було проведено взірцево.
Зрозуміло, що унтерменші пручаються антисоціялізації, хоча це й не змінює стану речей. Опускання слугує природньою реакцією задля "демаркації (окреслення) меж генетичної безпеки", превентивними заходами щодо спроб улити рецесійний струмінь до громади. Хто ж намагається "пожаліти бідненьку/ого", має знати, що йде проти світового поступу, своїми діями не сприяючи вкоріненню природнього добору в людській спільноті (відтак, бажа людству лихого).
Якщо вважаєте, що на цім подібні атракції задля невдах обох статей скінчуються, читайте далі. Задля "нескорених" уготовано особливо "високу честь": прилюдне "ДАВАННЯ НА РОТА" (серед чоловіків, за НАДЗВИЧАЙНІ ЗАСЛУГИ, бо юберменшам гидко навіть ТАКИМ чином торкатися унтерменша) й не менш прилюдна суроґатна (замісна) анальна (ґузнева) єбля дрючком (з боку юберменшів жіночої стати – унтерменшів обох статей, звідси походить іще один специфічний ініціялізаційний термін – ДРЮЧИТИ, цебто "йняти без вазеліни"). Як тільки-но відчувається найменший "порух", що унтерменш "випростовується", "піднімається" ("повстає!") – "на!" ("тримай, фашисте, ґранату").
За п’ятирічного віку автор був свідком ориґінального опускання (можливо, ініційованого самим унтерменшем, оскільки їм часто бувають властивими мазохістські збочення з пригніченням власної й чужої свободи й природи): 15-річна дівчина-юберменш тримала в собачім нашийнику на мотузці чоловіка-унтерменша, який навкарачках їв принесені кимось зі спостерігачів кольорові смужки, нарізані з тонкого поліетилену. Силуючися стриматись, он час до часу вивергав зі шлунку проковтнуте, але, змушуваний командами дівчини "Жери!", знову й знову язиком підбирав та ковтав вибльоване, знову блював недопережоване, проте глядачі, у т.ч. й дитячого віку, стояли довкола й у вечірнім промінні літнього сонця зачаровано спостерігали за дійством.
Останніми роками засоби масової інформації відзначають почастішання випадків фіксування на особові багатофункціональні пристрої (фони, мультимедії, комунікатори тощо) фактів антисоціялізації (опускання) унтерменшів у середовищі дітей а підлітків (завважте, фіксоване "опускання" завжди стається привселюдно; символічно, що інколи за мовчазного споглядання саме педагогів). Це свідчить не про набуття дедалі більшого поширення антисоціялізаційного ритуалу, проте лише про більший розвиток технічних засобів. Акти опускання раніше було поширено не менше й не менш вигадних, як то "омовіння в унітазі" тощо, бо ж і поширеність останніми роками дитячої порнографії свідчить аж ніяк не не про те, що діте та з дітьми стали більше злягатися, але про неоднакову доступність у попередні часи ріжним верствам населення технічних засобів до фіксування цього процесу, і навіть зараз масштаби оприлюднення колись таємничого явища навіть на соту частину не відповідають його РЕАЛЬНІЙ поширеності (це ніби як під час "сексуальної революції", коли статеві зносини вийшли з-поза меж цензури).
Унтерменш має вражіння, що його гнітять через ненависть до нього, насправді ж пригнічення виявляється глибоко підсвідомим, майже інстинктивним ("нічого особистого"). Людина має зумовлено відчуттям бридкости мимовільне бажання зробити невдасі щось лихе (неякісне обслуговування унтерменша в перукаря, травматизм його під час відвідин лікаря, неналежна якість страв у закладах харчування задля сексуально непривабних осіб тощо), поглибивши їхній стан, і не можна цьому зарадити: це є єдино можливим варіянтом перебігу світового плину. Гноблення чма в своїм середовищі й з боку юберменшів ніколи не скінчиться, бо воно має природні підмурівки (тотожн. "білі ґави"). Можете бути незгідні з цим, та факти, як мовиться, говорять за себе.
Сексуально привабніші особи, в очах загалу (як усуспільнених членів спільноти, рівно як і не всуспільних осіб) сприймаються кращими, ніж вони виявляються насправді – "заїбися пахне піся коли піся – ЗАЇБИСЯ", наділяючись з боку представників громади почасти невластивими їм вийнятковими якостями: шляхетністю, талановитістю, інтелектом, добротою тощо; так само сексуально непривабні особи, не зважаючи на особистісні душевні якості, справляють на довколишніх членів спільноти неґаційне враження, "демонізуються" рештою, незважаючи на їхню цілковиту "нешкідність" (утім, і т.зв. душевні якості в уповні вільній спільноті залежать од сексуальної привабности). Неупередженим поглядом можна помітити, що юберменшам ладні все пробачити, натомість унтерменшів звинувачують у всьому, навіть попри їхню очевидну невинуватість. До прикладу, сексуально непривабного індивіда в спілкуванні майже завжди розглядають як не зовсім повноцінну в розумовім або психічнім аспекті особу. Таке ставлення прослідковується як серед юберменшів, так і в середовищі унтерменшів, і навіть собаки, одчуваючи рецесійність істоти, статистично значно частіше нападають саме на сексуально непривабних. Зрозуміло й цілком природньо, що такі взаємини даються взнаки на психічнім стані унтерменшів, потроху приводячи їхню сутність до відповідньости зі створюваним ними "образом".
Можна помітити, що в колективі загоняють далеко не найслабших, як це почасти прослідковується серед тварин (хоча відсоток фізично слабших під упливом природнього добору за сталої спільноти має вище значення саме серед унтерменшів), але НАЙБІЛЬШ СЕКСУАЛЬНО НЕПРИВАБНИХ, оскільки сексуальна привабність і становить ту гуманну силу, завдяки якій у людській популяції виборюється прихильність протилежної стати. Унтерменш може бути здоровим бугаєм, та щось удіяти проти переважної маси (25% розріжнених супроти 75% згуртованих) не в змозі.
Через сексуальну непривабність до унтерменшів ставляться зневажніше навіть найближчі родичі (якщо вони походять зо середовища гетерозиготних за сексуальною привабністю юберменшів), колеґи, "друзі"; у той же час вони "обілююють" значно сексуально привабніших малознайомих, навіть якщо вони матимуть ворожу налаштованість (втрата пильности, "окозамилення", "гормональна наркоза свідомости"). Це має вияв, зокрема, у прихованій і явній недовірі унтерменшеві (фінансів, таємниць, одповідальности), натомість із першим-ліпшим сексуально привабним блядська людська (й не лише людська, та й узагалі – блядська) природа, як їй не пручайся, підсвідомо кличе хоч за край світу. Неприязнь до невдах не сприяє встановленню з ними довірливих стосунків (навіть не виникає спроб): до сексуально непривабних з підозрою ставиться керівництво, учителі та викладачі: навіть сумлінно виконуючи якусь роботу (почасти більший обсяг, але водночас із меншою продуктивністю праці), унтерменш отримує не настільки багато позитивних одгуків і не таку зарплатню, які здобуде юберменш за нехлюйське ставлення до виконуваних обов’язків (навіть у ситуаціях з крадіжками серед співробітників ув'язнять не справжнього винуватця-юберменша, але найнепривабнішого з точку зору колеґ – такий типовий вияв серед людей має природній добір); вивчивши взірцево тему, добросовісно не прогулюючи заняття, невдахи отримують менший бал за сексуально привабних, які "вимальовуються" в навчальнім закладі лише під час сесії, та то й не з’являються взагалі. Що правда, через власну злоїбучість унтерменші часто спізнюються, у них частіше все валиться з рук (невпевненість у собі сексуально непривабного зумовлено заціпленням курсору самоусвідомлення думкою про власний зовнішній вигляд, що відбувається практично весь час, навіть мимовільно, не даючи зосередитись), і це в очах решти доплюсовується до інших їхніх "чеснот". Як цар Мідас, що самим дотиком обертав на золото речі, багато унтерменшів (через сукупність вищеоглянутих якостей) мають "дар" перетворювати на лайно все, до чого б не торкалися їхні мацаки: саме від їхніх дій з рідкісною постійністю ламається надійна техніка, вони примудряються розбити нерозбивний посуд, натверезу влаштувати пожежу в оселі, перебуваючи в гостях, затопити вмістом санвузла сусідів знизу, урешті, прилюдно зганьбитися.
Сексуально непривабні, за правило, мають вищі за сексуально привабних розумові здібності, не в наслідок успадкування, проте через надмір розумування, позаяк у зв’язку з надлишком "життєвих розчарувань" часто замислюються "над сенсом життя", та сенс їхнього "життя" полягає в стражданні (юберменші вільні від таких "розмірковувань", адже вони жиють легко, "як жиється", не замислюючись і, за правило, не мають потреби в "філософуванні"). Урешті унтерменш може дійти висновку, що не лише власне життя було марно прожитим, але й його/її рецесійні нащадки повторять таку ж долю, можливо, в іще більших масштабах (бо вовкові в зграї, чи якійсь іншій істоті несила усвідомити всього жаху її стану, плин життя її мимовільний, і лише самій людині владно осягти свою велич або ницість). Саме тому в "недоопущених" унтерменшів владарюють меланхолійні стани, плаксійство, уповні ж антисоціялізовані особи мають переважно флегматичні, "похуїстичні" настрої.
За сучасного стану юберменші мають менший одсоток осіб з вищою освітою, їм вона й не стане в пригоді: сексуально привабні за будь-яких обставин посядуть гідне місце в житті. Сексуально непривабні ж намагаються здобути якомога більший навчальний ступінь (університети, на противагу середнім школам, мають за значно вищий одсоток саме унтерменшів), уважаючи, що це надалі "полегшить" їхнє становище, але середню зарплатню отримують усе одно нижчу за зарплатню менш кваліфікованих, але сексуально привабніших. Натомість юберменші виявляються підприємнішими, бо розуміють сутність комерції, одчувають ринок у наслідок природнього, спрощеного й легкого, "сутнісного" способу мислення. Сексуально непривабні виявляють і меншу практичність: невдахи лишаються невдахами й у бізнесі. Унтерменші, отримавши "пристойну" освіту, найчастіше за протекцією (задля влаштування на нормальну посаду особа має володіти мінімальним набором ознак НЕ-ПОТВОРНОСТИ, прийнятности зовнішньости задля клієнтів, колективу чи керівництва) отримують канцелярські чи інші малорухомі професії, переважно службовців (це також пов’язано з одсталістю сексуально непривабних од моди: з увільненням спільнот, у процесі деетатизації в Західнім світі держава поступово відмира й професія службовця, утративши престижність, стає анахронізмом), серед яких сексуально непривабні становлять понад половину (найбільш "охуїлі" з них заради сублімації нереалізованого статевого потягу пнуться в політику), та педагогів (аби своїм виглядом лякати дітей і тероризувати їх уродженою деспотією); сексуально привабні обирають нешляхетні з точки зору невдах, але водночас і більш оплачувані способи заробітку: їхнє робоче місце не обмежується самим лише офісом. Чмо часто сидить у чотирьох стінах на одній роботі й на одній посаді без кар’єрного зростання все життя чи поки його не скоротять, задовольняючись одною зарплатнею, тоді як юберменші довго не засиджуються на певнім місці, та ще часто підпрацьовують іще десь. Сексуально непривабні можуть бути наполегнішими (спочатку наполегність зроста: унтерменш гада, що "негаразди" з ним стаються від меншої ретельности в його діях), та згодом "натхнення" мина – все одно воно не досяга мети. Узагалі, за спостереженнями, унтерменші виявляють меншу пристосованість до самостійного життя за сексуально привабних. Сексуально непривабні в будь-яких починаннях самі не ладні дати собі ради, увесь час вагаючись (їх здалеку помітньо, на приклад, за курячою переляканістю під час переходу через автодорогу з активним рухом), у своїй діяльності й узагалі, у житті, постійно мавпують одне одного й юберменшів, ніби чекаючи на зовнішні спонуки. Їхній "науковий" інтелект виявляється громіздким і, власне, змушеним до надміру інформації через те, що будова мозку, плеканого тисячоліттями неприроднього середовища, не здатна за нових умов вільної спільноти осягти "некомплементарну" їй просту природню сутність речей. Як наслідок – одсоток чма, яке має водійські права чи вміє їздити ровером (почасти це зумовлено й горезвісною незграбністю), не перевищує половини (невдахи здебільшого послуговуються громадським транспортом), і в комерції вони стають небажаними гістьми ("ліпше з нормальним утратити, аніж з дурнем здибати" а, виходить, вони й виявляються попри їхній інтелект справжніми дурнями, позаяк не мають природньої "мудрости"). Через недорозвиненість інтуїції → нової сиґнальної системи, у зв’язку з непотрібністю й навіть "шкідністю" її невільному середовищу, унтерменші практично не здатні до злагодженої групової роботи внаслідок постійних непорозуміння з іншими, не мають "командного духу": на приклад, можуть самостійно добре влучати по пивці, проте гравцями в команді стають аж надто кепськими. Як бачите, їх загоняють не просто так: сексуальна непривабність становить лише зовнішній прояв кластеру неґаційних рис, яких унтерменш має хуєву силу. Ще один цікавий парадокс: сексуально привабні статистично частіше мають шкідні звички – п’ють, палять, уживають матюків, оддаються газардним іграм, хоча значно більшу СХИЛЬНІСТЬ до зловживань, зумовлену високою "злоїбучістю" життя, мають саме сексуально непривабні. Це пояснюється "загартованістю" унтерменшів проти "життєвих негараздів", терплячістю (звідси походить один з епітетів невдах – "ТЕРПИЛО").
Унтерменші часто про себе картають сексуально привабних у підступності, "безсердечності" та "несправедливості". Підступна ж поведінка здавна набула ознак домінантної риси: вся природа демонструє (явля) приклади брехні й підступности. Ховаючися за маскувальним забарвленням, хижаки підпускають ближче до себе їжу, аби "безсердечно" з нею розправитися. Риба-вудильник ловить дрібніших риб на біолюмінісцентного живця (й люде, ловлячи рибу вудкою, не переймаються "підлотою" тої методи щодо братів наших менших). Павук відволіка павучиху цяцьками, і поки та з ними бавиться, заволодіва нею. Деякі тварини й рослини задля свого виживання вводять до омани "ворогів". Аби запилитися, квіти орхідей імітують самиць метеликів. Підступність і брехливість у людини ("That was my Lo, and these are my lilies." – "Yes, yes. They are beautiful, beautiful, beautiful...") входять до кластеру сексуальної привабности, бо забезпечують не лише тримання унтерменшів на відстані, проте й успішнішу реалізацію статевого потягу ("обіцяв" не означа "жениться"). Сексуально непривабніші ж, у загалі, "чесніші", "чуйніші", "жалісніші", "справедливіші", та разом із тим злопам’ятніші, зловтішніші, ЗЛОЇБУЧІШІ та інше "зло-" ("життя" виховує їх у такім дусі).
Сором’язні унтерменші через здобутий "досвід" знають, що "обпечуться", не відвідуючи вечірок а дискотек у підлітковім віці, статистично значно частіше за юберменшів переглядають TV і проводять час удома, видають своєю поведінкою більшу вихованість, стриманість (навіть сміх у них ніколи не буває щирим, "гомеричним"), і разом з тим – занудність, не тільки злоїбучість, але й найчастіше "мізкоїбучість" (властиво, що унтерменші через постійні "розчарування" й обмани "життя" надто часто вимагають обіцянок; юберменші ж, за правило, ні в кого нічого не вимагають, адже під упливом життєвих умов мають упевненість у собі), набридність до "пиздообридливости" (можливо, з розрахунку, що з ним/нею "погодиться злягтися" юберменш, "тільки б не їбала/в мізків"); навіть спілкування з ними поза реалом виявля їхню рецесійну сутність. Узаємодіючи з рештою в усемережжі під якимось псевдо, з часом сексуально непривабна особа почина дивуватися, що її й тут іґнорують/уникають/не сприймають ("вони знають хто я, УСІ знають про мене ВСЕ!!!"). Отримавши "віртуального стусана", "смердюче" чмо намагається забутися в ігровім усесвіті.
Сексуально непривабні, усупереч усталеній думці, теж мають статевий потяг, що правда, дещо знижений проти пересічного, але він усе одно спонукатиме до своєї реалізації. Природньо, що вони теж постійно прагнуть до сексуальних узаємин, намагаються долучитися до спільноти; хоча, якби й не прагли цього – результат один ("що в лоба, що по лобі"), і його визначено (детерміновано сексуальною непривабністю) НАПЕРЕД: "скільки про хуй не думай – у пизді тепліше не стане". Дівчатка/юнки/дівчата-унтерменші намагаються мати за подруг юберменшів у таємній надії, що вряди-годи і їм перепадуть окремі крихти з панянського столу в вигляді сексуально привабних осіб протилежної стати (аякже!). Під час марних спроб хлопчиків-унтерменшів залицятися, сексуально привабні дівчатка дуже часто цілять їм "по яйцях", таким чином підсвідомо намагаючись позбавити покруча дітородної функції (й заради справедливости варто відзначити, що їхні прагнення інколи досягають мети) й убезпечити громаду від рецесійних генів (один з виявів дії захисного механізму). Натомість сексуально непривабні з віком усе дужче починають "ненавидіти" осіб протилежної стати (не важко здогадатися ЧОМУ), у житті виявляючи зневагу до них.
Сексуально непривабні, навчені "гірким досвідом", почасти бувають пильнішими, виявляють себе як тонші знавці людських душ, що анітрохи не сприя їм у здобутті статевих партнерів. Сексуально привабні ж, не маючи "такого" арсеналу, позаяк он їм виявляється ні до чого, мають сексуальну зреалізованість. Під час статевого акту унтерменш намагається догодити партнерові в отриманні задоволення, зробити все, щоб тому добре; юберменші через природню еґоїстичність (еґоїзм завжди формувався з сукупности домінантних ознак) прагнуть лише до власного задоволення. Наслідки, зрозуміло, будуть протилежні намірам: перші лишаються в програші, інакше й бути не може В ПРИНЦИПІ, сексуально непривабна/ий не викличе збудження в партнера, і відтак, партнер у будь-якім разі вповні не отрима сексуальної розрядки; другі (юберменші) отримують навіть більше, чим прагли (обидва партнери). Це можна алегорійно порівняти до наступного явища: холодна вода ("сексуально непривабні") навіть дужим струменем не змива прилиплої багнюки, проте від легенької цівки гарячої ("сексуально привабні") від лепу швидко не лишається й сліду. І це прослідковується далеко не лише в статевім житті: як уже було зазначено, юберменші можуть виявляти найгірші людські якості (втім, лише щодо сексуально непривабних), і послуговуватимуться більшою популярністю й повагою в соціяльнім середовищі за будь-яких невдах.
Помічено, що сексуально непривабні набагато частіше й набагато повніше віддаються реліґії: т.зв. харизматичні культи практично на 100% складають невдахи, які намагаються таким чином себе морально втішити можливістю компенсації в "потойбічнім світі" за зазнані в житті негаразди. Пристаючи до того чи іншого вірування, юберменші натомість ставляться до реліґійного життя поверхньо, підсвідомо шукаючи в реліґійних об’єднаннях потенційних сексуальних партнерів. До речі, такою ж утаєною спонукою допевне керуються й унтерменші, та їм можна надіятися здибати там лише "своїх" наречених.
Чим вільнішою стає людська популяція, тим вищих значень у ній сяга відсоток самогубств. Але це явище не витіка з можливости свобіднього члена громади вільно розпоряджатися своєю долею й життям, як видається на перший погляд: майже всі самогубці в Західнім світі виявляються унтерменшами (невдахами), і цей одсоток з увільненням/усталенням спільнот зроста. Таким робом популяція ніби самоочищується від надміру рецесійних генів. Суїцидальність унтерменшів пов’язано з тим, що сексуально непривабних частіше подужують паранояльні настрої, до слова, не безпідставні. Унтерменші думають, що "невдалий період" має тимчасовий характер, минеться з часом, як "досягне певного віку", його "колись зрозуміють", "оцінять здобутки", "простягнуть руку допомоги", він "вирветься з пекельного кола" тощо, починаючи справді вірити в одсутність проти нього змови, переконанням юберменшів, що "в тебе параноя", "тобі ввижається" йтп. Та злоїбучість сексуально непривабних триватиме аж до скону в оточенні таких самих жалюгідних істот: марні надії з часом поступаються місцеві розпачу, не розуміючі "ЧОМУ" (позаяк унтерменш не вартий пояснень, оскільки ще може "накоїти дурниць"), невдаха чимраз дедалі частіше отримує жахливі "дарунки" від життя, в особливо депресійні моменти шукаючи смерти, та навіть у смерті не отримуючи розради.
За останні кілька десятиріч з боку "спокійних і нічим непримітних" унтерменшів дедалі більша випадків масових розстрілів у школах, колеґіях, супермаркетах своїх колишніх співпрацівників і співучнів, найчастіше юберменшів, хоча під гарячу руку повсталого потрапляють і невдахи. Це свідчить на користь зростання внутрішньої напруги в середовищі сексуально непривабних. Варто сказати, що з розмежуванням спільнот ці випадки частішатимуть і надалі, бо становлять нормальну реакцію: нерівномірність розподілу напруги в середовищі унтерменшів і за його межами все дужче змушує світовий перебіг до "пошуку" шляхів зниження ентропійности між соціяльним середовищем і оточенням. Незабаром ГРОМАДИ природнім чином збагнуть, що антисоціялізація має проводитися з ҐАРАНТОВАНИМИ наслідками, аби опущеним несила було "підвестися", і соціяльний перебіг у людських популяціях (етносах) прийде до рівноваги.
Надто "розлоге" дитинство сексуально непривабних наче плавно перетіка в передчасну старість (на приклад, у більшости унтерменшів чоловічої стати спостерігається раннє андрогенне полисіння через гормональні стрибки, зумовлені нереалізованістю статевого потягу): почасти за зовнішнім виглядом не можна щось певно сказати про їхній вік, так гнітюче відбивається психосоціяльний стан (унтерменші через те мають суб’єктивне відчуття "довшого плину часу") на соматиці та перебізі фізіологійних процесів. Іще одна особливість, яку не можна проминути непоміченою: зацьковані унтерменші практично байдужі свого зовнішнього вигляду. Неприємний запах, неохайна зачіска, бесформений одяг, недолугість макіяжу, одсутність прикрас тощо найчастіше правлять сексуально непривабному за "бойовий обладунок". Це не означа, що "нечепури" не мають смаку: через затурканість вони стали байдужими в виборі власного іміджу (дуже часто й у власнім помешканні розводять більший бруд і безлад, хоча брудний і смердючий юберменш завжди виглядатиме привабнішим/привабнішою за найохайнішого представника/представницю "касти лузерів"); окрім того, їм усе не пасує, бо всі речі створюються з розрахунку на виключно сексуально привабних осіб. З тих же підстав невдахи практично завжди мають негарний (неохайний) почерк: он може бути розбірнішим чим у юберменшів, навіть близький до каліграфійного, проте за написаним можна практично безпомилково встановити, ХТО це наКАЛякав.
Унтерменшеві можна сказати неправду, "лише б одчепився", пообіцяти щось, не замислюючися про виконання; не обов’язково унтерменшам казати про те, кими вони виявляються насправді й чому до них так ставляться, бо вони не варті жадних пояснень: "було б кому казати!" Як уважаєте, з якої причини лікарі не повідомляють пацієнтові смертельної діягнози? Аж ніяк не з почуття милосердя – людина все одно загине, тож переймання за її психічне здоровля не має сенсу, проте виключно через те, аби смертник, почуваючися безкарним та байдужий одповідальности, не зачав учиняти протиправних дій – сатисфакції щодо своїх ворогів тощо. У спілкуванні сексуально привабних з непривабними мотивація виявляється тотожньою, навіть рельєфнішою.
Зростаючи за вільної спільноти в постійнім цькуванні, легко зрозуміти, що унтерменші переносять таку ж форму взаємин в особисте, сімейне життя як єдину доступну їм поведінкову модель, успадковувану їхніми нащадками соціогенетично (не є таємницею, що особливості поведінки батьків несвідомо перебираються їхніми дітьми включно до типових жестів), + до всього ще відіграються на дітях за отримані негаразди. Тоді як діте юберменшів зростають у свободі й природніх чеснотах, діте унтерменшів – у несприятнім середовищі як з боку юберменшів (цькування&ізоляція), так і з боку найближчих родичів (неволя&примус). Ось чому унтерменші ззамолоду виявляють безініціятивність, яку з приходом зрілости (усвідомлення закінчення життя, і компенсаційне намагання "радикалізацією дій" надолужити втрачені можливості) заступа деспотійність.
Якщо до цього вважали, що в унтерменша існує нижчий за юберменша поріг критерію сексуальної привабности/непривабности, і йому може сподобатися особа протилежної стати зі "своїх" – Ваше припущення було ГЛИБОКО ПОМИЛКОВИМ. Аналізуючі реальні факти, найпевніше припустити, що сексуально непривабні навіть вимогніші/вибагніші за юберменшів у виборі собі статевих партнерів: кількість (і якість) сексуальних партнерів не залежить од сили бажання, проте має пряму пропорційність виключно сексуальній привабності, і це правило достоту виконується вже зараз. Гарні слова про "моральні чесноти", на жаль, є лише гарними словами (так само, як і БУДЬ-ЯКІ розмови про першість дружби між особами одніє стати перед статевим потягом), і "найморальніші" сексуально непривабні суб'єкти завжди мали, мають і матимуть потяг до "аморальних" юберменшів, цілком свідомо іґноруюси часом протиставні їхній життєвій позиції якості. Нав’язувані унтерменшам "наречені" (з жалощів деякі сексуально привабні знайомлять невдах протилежної стати між собою, гадаючи, що вони "поберуться й житимуть щасно") надто часто лишаються при своїм статусі, адже сексуально непривабні ненавидять "своїх" (а хто їх любить?), але це жадним чином не позначається на їхнім злоїбучім існуванні (найчастіше с ексуально непривабні не мають реґулярного статевого життя). Навіть за "філантропового" (протиставного природньому доборові, неприроднього) до них ставлення невдахи все одно почуваються ображеними ("життям"; звідси походить "персоналізація долі" за невільного середовища, вірування в фатум, карму або інший "сценарій"), адже через непривабність вони не матимуть сексуальної зреалізованости: хто ж із юберменшів їм ДАСТЬ ціною власного фізичного й психічного здоровля? Сексуально привабні, на відміну від унтерменшів, за сталої спільноти не мають мазохістських ухилів! Цікаво відзначити, що в суперечках юберменшів зо сексуально непривабними, інші унтерменші, запопадно чи неусвідомлено, завжди перебирають бік сексуально привабних апріорі від реальної правоти останніх (прояв марного прагнення перейти до громади, "втекти" від своєї задниці/природи). Та все, що задля юберменшів робить унтерменш, навіть із найкращими намірами, у зв’язку зі злоїбучою природою чма обертається проти ж нього ("юберменші сваряться – в унтерменшів чуби тріщать").
Як відомо, "найвщий, властивий самій лише людині ступінь прояву еґоїзму" – кохання виявляється типовим нав’язним станом, нервовим розладом, що під упливом зсуву гуморальної гомеостази змінює загальний метаболізм організму. За дужістю викликуваної психічної залежности кохання переборює тютюнові вироби, коноплі та синтетичні амфетаміни; проте, на відміну від інших залежностей, за кілька років мина саме, "перегоря". Закохавшись у/чи просто вчергове вподобаши сексуально привабну особу протилежної стати (бо, зрозуміло, в унтерменшів просто неможливо не те що закохатися, навіть симпатизувати, оскільки їхні бридкі рухи, жести, голос – усе виказує рецесійність), на сексуально непривабну очікує "дужча хвиля" страждань, розчарувань і принижень (якщо унтерменш не впокорюється долі – то й друга, третя "хвиля" і т.д.). Після такої "водної процедури" морально "підготовленому" лишається обрати з двох можливих варіянтів розвою подальших подій, які анітрохи не кращі один од одного:
- ПЕРШИЙ ШЛЯХ (у "нікуди") – беруться зі "своїм/єю" (не те щоб "з кохання", вони мають навіть антипатію до "своєї половинки") – нереалізована жага сексуального потягу ("спробувати") з часом усе ж схиля шальки терезів на користь шлюбних пут (отут насправді ПУТА). Неприємність статевих партнерів одне до одного (злягаючись із сексуально непривабними особами, унтерменші не отримують задоволення, не гамують сексуальної потреби, що зумовлює зростання напруги) сприя дужчанню успадкованих та з’яві нових неґаційних рис у психіці, та й у соматиці теж – підвищена вага, шкірні неврогенні висипи тощо, у т.ч. в дітей, які зростають у такій сім’ї;
- ДРУГИЙ ШЛЯХ (задля осіб жіночої стати) – "стара діва" (прагнення сублімації в зануренні до "науки", роботи, якихось захоплень),
- ДРУГИЙ ШЛЯХ (задля осіб чоловічої стати) – "маніяк" (боязкіші та загнаніші по кущах у громадських парках розвішують ґірлянди сперми, "озвірілі" від злоїбучости "життя" чатують там само в пошуках чергової жертви). Юберменші жіночої стати підсвідомо остерігаються статевих зносин з унтерменшами так палко, бо це позначається на красі нащадків та особистім щасті. Зрозуміло, що за офіційно фіксованих ґвалтівників сталі спільноти мають виключно унтерменшів: сексуально непривабний, здогадуючися, що не отрима нормальної реалізації сексуальної потреби ніколи, під упливом статевого потягу (напруга весь час зроста) йде на порушення сексуальної свободи інших. Тобто, юберменші мають підстави припустити, що він повстав, забув про свій статус, і раніше чи пізніше потрапляючи через свою питому безталанність на зону, "охуїлого чорта" задля певности антисоціялізують по повній, "щоб знав своє місце" (унтерменш лишається унтерменшем і за ґратами). Якщо ж раптом сексуально привабну "зґвалтує" (подумайте самі, чому не ґвалтують унтерменшів?) юберменш (хоча йому й так ДАЮТЬ), то юнка/дівчина/жінка навряд чи поскаржиться, позаяк:
1. отрима задоволення (їй сподобається)
2. не отрима травм статевих органів, адже перебуватиме під впливом статевого збудження від сексуально привабного партнера. У наслідок ваґінізму (скорочення м’язової стінки піхви, що внеможливлює статеві зносини), який слугує протилежним явищем статевому збудженню (виника в наслідок "екстреного гальмування"), добровільні коїтальні статеві зносини з сексуально непривабним партнером практично виключаються, особливо якщо врахувати, що юберменші не мають властивости до чогось себе силувати. Опріч того, жінки не зможуть отримати СЕКСУАЛЬНОГО задоволення (ваґінального, не кліторального оргазму) без сексуального збудження (за відсутности збудження статеві зносини в жінки викликатимуть виключно неприємні відчуття, не кажучи вже про отримання жінкою сексуальної розрядки), та свідомість сексуальної непривабности партнера тяжітиме над особою жіночої стати впродовж усього часу зносин, і скільки б вона не заплющувала очей і не уявляла щось приємне, сексуальне збудження не прийде, "хоч трісни". У жінок складається асоціяція "непривабний суб’єкт – украй неприємні відчуття", яка за сталої спільноти з часом закріплюється генетично. Ось чому в вільнім світі навіть незаймані дівчатка підсвідомо ненавидять унтерменшів чоловічої стати. Натомість чоловіки, попри неприязнь до унтерменшів жіночої стати, такого не мають – вони мають інший "фільтер" привабности: наявність/одсутність ерекції. Жадною пóрою, окрім фармакологійної, особу чоловічої стати не можна змусіти до злягання зо сексуально непривабною особою жіночої: в нього просто "не встане". Через це унтерменші по 40-річчі мають наближений до 100 відсоток статевої дисфункції (проблеми з ерекцією), проте 80-річні юберменші, за правило, ще будуть на щось спроможними.
Зрештою, за сталої спільноти в "житті" унтерменша стають можливими ріжні комбінації наведених варіянтів, але лише в межах цих двох шляхів.
Напровесні кольоровою крейдою на асфальтобетоннім покритті тротуарів а дворів розквітають фалосоподібні "клясики" задля стрибання, подеколи довжелезні, сеґментовані спіралі-"равлики", що сягають інде величезних розмірів, які сповіщають о прокиданні ще неідентифікованого юною свідомістю БАЖАННЯ. Якщо прирівняти пори року до часу доби, то в підсвідомості сексуально привабних весна ("прокидання" блядства) асоціюється з "атмосферою" вечора, проте не з ранком, як "логічно" скидається на перший погляд, літо відповіда ночі ("глибоке блядство"), зазимки виявляють "ближчість" до ранку ("важко прокидатися", "бодун з ночі", "депресняк"), зима вподібнюється до дня ("кінець" блядству, "коли вже нарешті настане весна/скоро вже буде вечір?!."), що пов’язано з дитячими й підлітковими сексуальними спогадами (зі зростанням сексуальної привабности ця закономірність проявляється частіше й яскравіше). Сексуально непривабні такого асоціяційного "розподілу", звісно ж, не мають. Екстрем кривої добового фізіологійного ритму життя, пік життєвої активности юберменшів зміщено на другу половину дня, ближче до вечора ("рання весна", "все тільки-но починається", це є їхнім улюбленим часом і сезоном), унтерменші ж найчастіше бувають "жайворонками", хоча й тут спостерігаються виключення. Депресійний стан і відсоток суїцидальних актів у сексуально непривабних за помірних широт, за правило, найяскравіше виявляється навесні ("всі мають пари", та "воно" перебува на самоті), проте юберменшів поганий найстрій дола за поліття ("незабаром прийде зима..."). Як бачимо, навіть фізіологія організму диференціюється за виявами в фенотипі домінантности/рецесійности, що правда, не напряму, проте за посередництва середовища-"ментора".
Підбиваючи підсумок, можна ствердно казати, що діягноза "НЕВДАХА" виявляється невиліковною спадковою "хоробою", яка передається як генетично, так і на соціокультурнім рівні. Через опущеність самим "життям" невдах пізнаємо, почасти, за замкненістю, нетовариськістю, одлюдькуватістю. Унтерменші лишаються вічним "заповідником невільної спільноти", вони не мають сталого розвою, унутрішнього відчуття закону та світового перебігу, вони не розуміють волі й тікають од неї, у них одруження відбувається за примусом або через безвихідь, їх цураються й уникають сусіди... Усі оглянуті вище ознаки сексуально непривабних осіб можуть поєднуватися в ріжних комбінаціях, і далеко не завжди вони будуть притаманними всим унтерменшам, проте загальне вражіння від "чма" безпомилково виказує носія рецесійного спадку. Сексуальна непривабність не становить наслідок відсутности певних якостей (привабности), але сама явля собою успадковувану якість: навпаки, сексуально привабні мають вільність од тої якости. Нехай, припустімо, сексуально привабний не має вищої освіти й постійного даху над головою, зловжива алькоголем і коноплями, але він перебува в "струмені" світового процесу, і залишить по собі нащадків, які найпевніше теж залишать нащадків, але сексуально непривабний з науковим ступенем та нормативним словниковим запасом, нишком мастурбуючи в убиральні ("на безбаб’ї й правиця за бабу") – проліта. Природа сказала своє останнє слово: світовий процес байдужий "намірів", он "оцінює" кінцевий результат (наслідки).
Позаяк юберменші й так мають свідомість своєї природи, цю розвідку написано унтерменшем виключно задля унтерменшів. Якщо, читаючи це, Ви:
a1) цілковито згоджуєтеся з написаним, підтримуєте автора ("давно прийшов час!" ітп.) й далі розвиваєте викладене,
або ж
a2) роздратовано кидаєте книгу ("хто писав, не знаю, та я, дурний, читаю!", "яка хуйня..." й под.), не дочитавши до цього абзацу –
Ви є повноправною ОСОБИСТІСТЮ в вільній людській спільноті (юберменшем);
якщо ж
b1) несамовито заперечуєте кожну наведену тезу, марно силуючись одшукати фактів на свою користь,
або ж
b2) остаточно втрачаєте віру в людство, у себе –
я вас ВІТАЮ...
P.S. Отака хуйня, малята...

* Ваше имя:
Ваш E-mail:
* Текст:
* Код: